Марина Гриміч - Острів Білої Сови

продумав заздалегідь. Ретельний медичний огляд з УЗД засвідчив, що Софія не має ніяких патологій, лишилось дочекатися аналізів. Підбадьорена цими результатами, Софія почувала себе молодою і самовпевненою.

Натомість Роберт, здавалося, був здивований: невже причина бездітності в ньому? Він якось намагався завуалювати свою розгубленість, метушився біля машини, перепаковував товари в багажнику.

Нарешті він зиркнув на годинника:

— Треба поспішати на пором. Раптом на острові хтось заслаб або помер… — промовив він по-діловому.

Обоє знали, що він має на увазі попередника дитини Брітні, Бренданового нащадка, який от-от має з’явитися на світ і витіснити когось із старших. Знаючи секрет Мегі й відчуваючи, що далі вже не може обманювати чоловіка, Софія сказала тихо, неначе між іншим:

— На цей раз ніхто не помре…

Роберт на мить зупинився в своїй метушні і, не піднімаючи очей на дружину, тихо спитав:

— Значить, Мегі схитрувала?

— Не зовсім. Вона справді мала з Бренданом те саме, що й інші його «нівєсти», як тут кажуть на цих жінок, тому, власне, вона й думала на нього…

— Тобто…

Роберт не закінчив фрази.

«Акела промахнувся»… — хотіла була пожартувати Софія знаменитим афоризмом з мультика про Мауглі, однак схаменулася: Роберт жарту не зрозуміє.

«Взагалі, — подумала Софія, — ось іще одна причина моїх нарікань на безбарвне життя на острові: я тут не сміюся». Так, одна з вад перебування в чужій культурі полягає в тому, що твоїх жартів ніхто не розуміє, а тобі їхній гумор здається несмішним.

Софія зиркнула на Роберта, неначе вагаючись, чи розповісти йому цю шалено смішну історію про те, як вони з Мегі, малюючи конюшину на дитині, переплутали праве і ліве коліна, однак він мав пригнічений вигляд, і тому вона стрималася.

— Та я ще після пологів здогадувався про це, бо плямка під колінцем видавалася мені непереконливою, однак я вирішив триматися осторонь сімейного скандалу. А в тому, що Мегі таки мала «зустріч» із Бренданом, я не сумнівався: тут про таке не жартують, Брендан цього не любить… А ваші хитрощі я враз розкусив і, чесно кажучи, навіть був зворушений тим, як ти намагаєшся підтримати Мегі, тому нічого й не сказав. Я лише був збентежений відкриттям, що Брендан буває безплідним… Раніше такого не було. Принаймні записи лікаря О’Браяна про це нічого не говорять.

Софія подумала: не такий уже й дурний її чоловік.

— Треба поговорити з отцем Боніфацієм, адже йому всі сповідаються. Може, він щось знає…

— Я пробував. Він уперто тримається таємниці сповіді.

— Нехай не називає імен, а лише скаже, чи були взагалі такі випадки на острові, коли після контакту з Бренданом жінки не вагітніли.

— Може, ти спробуєш? — запропонував Роберт. — Ти вмієш викликати людей на довіру. Розумієш, я справді думаю, що це могло б бути наукове відкриття…

Софія обійняла чоловіка: який він чудовий!

На поромчик вони в’їхали мало не останні.

Море за день спохмурніло, стало непривітним. Коли вони пливли, здавалося, що то не поромчик хилитається, а обрій з усіма скелями. Софію занудило.

Коли врешті вони сяк-так причалили до острова Білої Сови і виїхали з порома на сушу, Софія вискочила з машини, аби на повні груди дихнути свіжим повітрям, хоч це була ілюзія, адже на поромі свіжого повітря також не бракувало.

Бажання їхати додому серпантиновою дорогою Софія не мала. Тому вони вирішили перебути годинку-дві в центрі містечка, тим більше, що біля паба було запарковано багато машин і звідти долинав якийсь шум. Таке бувало, коли відбувався матч з хокею: в пабі був великий телевізійний екран, і мешканці приходили сюди на колективний перегляд.

Однак тепер було літо… Софія дивувалася: що могло їх зібрати докупи?

Роберт пішов «на розвідку» і дуже швидко вискочив назад, махаючи рукою: іди швидше сюди.

Всередині їй відразу стало зрозуміло, у чому річ: показували перший тур народного змагання «Країна має таланти», в якому, вочевидь, мала взяти участь Роуз-Мері.

Паб був просто забитий простими рибалками. Одні з них займалися малим рибальським промислом, з якого можна було лише вижити, однак ніяк не забагатіти. Молоді хлопці переважно вже наймалися на більші рибальські судна. Це була трохи краще оплачувана, проте все ще важка і брудна робота. І ось ці чоловіки, які, в принципі, не мали зайвої копійки, все-таки зібрали гроші, хто скільки міг, і відправили Роуз-Мері на конкурс.

І от вона з’явилася на екрані.

— Подивіться, подивіться, вона в моєму платті! — вигукнула Елен.

На неї всі зацитькали.

— Красуня… — прокоментував хтось.

Насправді Роуз-Мері мала жахливий вигляд. Вона випливла на сцену в саморобному платті, як біла мара, і стала перед екраном. Її дуже погано освітлювали, її потрійне підборіддя здавалося масивним і потворним. Її маленький ротик, носик-дзьобик і ріденьке волоссячко на голові робили її подібною до… так, до сови, до гігантської сови.

Очевидно, таке саме неприємне враження вона справила і на журі. Софія прочитала це на їхніх скептичних обличчях. Члени журі іронічно перезирнулись і скорчили саркастичні гримаси.

Тут заграла музика. Це був Моцарт, «Севільський цирульник».

Софію охопило хвилювання. Вона раптом відчула себе частинкою цієї рибальської спільноти, для яких Роуз-Мері була не потворна гігантська сова, а справжня Примадонна.

Роуз-Мері відкрила маленького совиного ротика, і… звідтіля полилися просто божественні звуки. Вона співала арію Розалінди. Софія ніколи в житті не чула віртуознішого виконання. Абсолютно чистий звук, ідеальна техніка.

Оператор навів камеру на суддів: у них просто щелепи повідвисали. Ці чистенькі, вилизані сноби, які могли собі дозволити кривити невдоволені й іронічні міни щодо тих, хто не відповідав їхнім штучно сконструйованим стандартам, були шоковані. Ні, вони не просто були шоковані, це надто м’яке слово для означення того, що побачила Софія, вони були прибиті шоком. Вони були розчавлені.

У пабі стояла мертва тиша. Рибалки, які чули Роуз-Мері щонеділі в церкві й щиро вірили в те, що вона справжня співачка, слухали її, затамувавши подих. Вони не ворушилися, неначе боячись, щоб це не збило Роуз-Мері з ритму, щоб, не дай Бог, вона не сфальшивила, не поперхнулася, не розгубилася. Для них це була справа життя і смерті. Це була сутичка їхнього маленького ізольованого світу з великим і чужим, який вважає їхній маленький світ відсталим і навіть потворним.

Коли Роуз-Мері закінчила, паб вибухнув вигуками і аплодисментами.

Журі сиділо приголомшене. Коли чистенькі сноби натисли на велику зелену кнопку, мовляв, Роуз-Мері прийнято до другого етапу, чоловіки в пабі поскидали свої капелюхи з великими крисами і замахали ними в повітрі, а жінки почали витирати очі від