Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

6. Без виходу

 

Я на секунду завмираю стовпом, розриваючись між «покликати на допомогу» і «допомогти самій». Сипіння раптом стає виттям і остаточно стихає. Я приходжу до тями, майже підстрибую на місці і кидаюся до безглуздого оберега. В голові б'є набатом думка, що у нього щось защемило чи відвалилось, коли я його перевертала. Хоча що я йому, здоровому на вигляд чоловікові, могла зробити?

Насамперед відкриваю йому рота, благо ні блювоти, ні слизу або сторонніх предметів там немає. Добре, що полиця тверда. Потім з криком остаточно перевертаю Ф’юріна на спину, прикладаю пальці до шиї, шукаю судини, але пульс не простежується. В моїй голові все пливе, в тому числі і методи надання першої допомоги.

У лабораторії нам щороку проводили семінар з практичними заняттями. Тому що при отруєнні деякими речовинами алхіміки можуть і не дожити до прибуття лікарів. От і вчили всіх справлятися самостійно. Мене теж. Але що ж там було? Предки! Де повинні бути руки? А швидкість? В голові виникають величезні цифри п'ятнадцять і два. П'ятнадцять натискань і два видиха — я не одразу розумію, що і до чого, але мої долоні, між іншим, вже тиснуть на грудну клітку. Ось це як, виявляється: очі бояться, а руки роблять.

Після третього підходу Ф’юрін раптом смикається. Я інтуїтивно підхоплюю його під пахвами і підіймаю, саджу, утримую так, наскільки вистачає сил, щоб він оговтався і, як міг, відкашлявся. Але незабаром доводиться впустити його назад на спальне місце, тому що сплеск адреналіну у мене вже минув, сил більше не залишилося. Мені навіть руки складно стиснути в кулаки, настільки вони тремтять.

Ми приходимо в себе одночасно. Він припиняє несвідомо моргати, а погляд стає більш чіпким. А я, нарешті, виявляю, що так і сиджу на його стегнах.

—  Дякую, — чую його хрипкий голос.

— Розрахуємось пізніше, — похитуючись, я киваю. Після стресу хочеться лягти і поспати пару годин, але я вимушено тримаю себе від горизонтальної повехні. — Води?

Він киває, я сповзаю з нього. Але варто мені зробити крок в сторону, як знову чую знайомий хрип. Кидаюся назад. На цей раз вистачає пари легких поплескування по щоках, щоб Ф’юрін прийшов в норму.

— Ти що, знущаєшся?! — я відчуваю, що закипаю. Це вже не смішно!

— Ні, — промовляє він ледь чутно.

— У тебе раніше такі напади були? До лікарів не звертався? — уточнюю.

— Ні.

— Тепер точно потрібно звернутися...

— Не потрібно, — мені дістається впертий погляд. Але цим мене не проймеш.

— Так, я вважаю, що лікар тобі потрібен. Протримайся трохи, я покличу на допомогу, — мені банально страшно залишатися з ним наодинці. Раптом більше у мене прозріння не трапиться, і я його не відкачаю. До того ж робити непрямий масаж серця вдруге точно не зможу, дуже втомилася.

— Не треба нікого кликати, — стоїть на своєму Ф’юрін.

— Ти хочеш здохнути? — я вкрадливо цікавлюся.

— Якщо ти підеш, я зроблю це набагато швидше!

— Що? — я, щиро кажучи, здивована. За якою логікою він це вирішив? В цю мить Ф’юрін відводить очі і зізнається:

— Я здогадуюся, що зі мною, — і замокає.

— Ну? Так що з тобою? — натякаю йому, що просто сидіти і не знати відповіді, я не хочу.

— Нічого страшного, просто будь хорошою дружиною і посидь поруч. Увесь час. Після весілля пройде, — тон його голосу знову повертається до зухвалого і показово обізнаного. Ніби з малою дитиною розмовляє. — І почухай мені ніс.

— Ага, — киваю я і демонстративно повільно встаю з полиці.

— Не залишай, прошу, не залишай! Я більше не витримаю, це жахливо! — така реакція мене більше влаштовує. Я повертаюся назад, спираюся на його грудну клітку ладонями і, поплескавши по ребрах, вимагаю:

— Отже, розповідай.

—  Ти розумієш, це дивно, що я живий, — помітивши мій кивок, він продовжує. —  Є одна теорія, просто жоден оберіг її перевірити не наважувався. У разі переходу земель під тимчасовий обережний покрив зона впливу нового оберега, в даному випадку мене, якийсь час перекроюється і є нечіткою. Я частково відповідаю і за твої землі. Орієнтовно встановлення меж закінчується з народженням майбутнього оберега, в нашому випадку, Флейм. Тобто вижив я завдяки нашому одруженню.

— І мало не вмер за цієї ж причини, — я хмикаю. Але поки що слова Ф’юріна звучать логічно. — Але ми ще неодружені, не забувай.

— Так, фактично ми не одружені, але є домовленості між нашими предками. Після заручин ми майже одна сім'я, — ліниво заперечує мені Ф’юрін. — До речі, мила моя, це і магія підтверджує. Я ж живий.

— Не підтверджує, дорогенький мій, — в тон відповідаю я. — Інакше ти б не впадав в агонію, варто мені лише відійти від тебе на крок.

— Тому я і кажу, що через пару днів все пройде. Після нашого весілля. За тиждень встигнеш обрати сукню?

Я стискаю губи і смикаю плечима, а потім ляскаю Ф’юріна по стегну і кажу:

— Вибач, але я проти. Піду, покличу когось. Ти тут тримайся.

Цього разу я встигаю зібрати речі і дійти до дверей. Ф’юрін спочатку сипле погрозами, потім вимогами, а далі проханнями. Під кінець просто виє, плаче і стогне, разом втрачаючи весь свій лоск, зарозумілість, гордість. Страшно, мабуть, я його розумію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍