Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

Я розвертаюся і, з силою, до болю вчепившись нігтями йому в боки, привожу в свідомість.

— Гей, чуєш мене? Раніше думати треба було! Головою думати, а не геніталіями! Як мені набридли ці проблеми! Як мене дістало власною долею за все розплачуватися! Навіщо воно мені? Сам винен — сам і відповідай за свої вчинки.

— Але ж це майже доля! Ми зіткнулися в коридорі... — шепотить він.

— А я не вірю в доленосні зустрічі, - різко відповідаю. Щось в моєму погляді або словах чіпляє Ф’юріна. Він кілька разів глибоко видихає і прикриває очі, здаючись. Його голос слабкий і тремтить, коли він відповідає:

— Тоді краще убий. Не хочу ось так вмирати — від болю. З дитинства боявся загинути, як пересічний оберіг — в який-небудь сутичці з відірваною рукою від втрати крові... Коли ти торкаєшся, стає не боляче. Зброя тут навряд чи є, але задушити ти мене зможеш. Я підкажу як.

Я довго мовчу. Я не розумію, що відбувається. Він знущається з мене або грає в якусь гру? Тисне на жалість чи бере на «слабо»? Я не той рятівник, який вирішує за всіх їх власні проблеми.

— Ти останній в своїй родині?

— У мене є дочка, — ледве чутний видих. — Їй всього сім. Звуть Ейлін.

Це вже неприємно. Закусую губи, але не від розпачу, а від люті. Її сколихнули в мені слова Ф’юріна, і цього почуття не так просто позбутися. Я зариваються пальцями в чуже волосся, смикаю, піднімаю його голову.

 — Тупа скотина! То яке ти взагалі мав тоді право собою ризикувати? Хочеш підставити власну дитину? Кинеш напризволяще? І скільки їй буде, коли її примусять вибирати чоловіка?

— Сімнадцять, — промовляє Ф’юрін. Від раптового болю — навряд чи від почуттів до доньки — з куточків його очей скочується парочка дрібних сльозинок. — Але, якщо застосують поправки до порядку входження в спадок для випадку вимирання роду, то можливий шлюб в п'ятнадцять. Тільки з дозволу ради і з відібраними кандидатурами. Розлучення можливе після третього спільного нащадка ...

— І ти бажаєш їй такої долі? — відпускаю його волосся спустошена и приголомшена. У мене більше немає питань. Дійсно, хто мені ця дівчинка? Якщо її батько так поводиться, так вирішує, то не мені когось переконувати. Тим більше Ф’юрін зараз топчеться по власній понівеченій гордості. А спочатку був таким самовпевненим, але пізно.

— Ні, ніколи… Але ця біль — це не те, що можна терпіти, — плаче він. — Я прошу тебе про милість. Я помилився, але нічого вже не виправити, так?

— Це шантаж, — я бачу ще одну можливість. Так, одружитись і зразу повернутись до Вікки. Таким чином ніколи не дізнатись про те, що сталось з Аміром. Те, що зараз відбувається в цьому купе, то не моя провина і не моя проблема. Так, саме так.

—  Що мені робити? — я змиряюся з ситуацією. Адже життя триває, так? За межами замкненого купе — все ті ж люди, яскраве сонце і безперервний гомін. За цими сірими стінами — вітер і буйство фарб. За металом — ліси, рівнини і водні простори. Може, і в мене ще буде шанс знайти своє місце? Адже там, за тьмяним щільно зачиненим віконцем, цілий світ.

— Поклади мене рівніше, — контролює мої дії Ф’юрін. — Ось так. Запрокінь трохи мою голову. Клади руки. Так, правильно пальці тиснуть. Тут справа навіть не в силі тиску, я ж перешкодити не можу. Просто дави. Спочатку буде непритомність... Але ти закінчи, будь ласка.

Це якийсь нічний жах, я не можу сприйняти те, що відбувається всерйоз. Як-то я беру участь у постанові з придуркуватим сюжетом. Ф’юрін мені усміхається — по-справжньому, з провиною в очах.

— Ти навіть знаєш слово «будь ласка»? — я нервово сміюся.

—  Я навіть в курсі, що є слово «вибач», — промовляє він і закриває очі.