Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

— А що ти можеш? Жінок переслідувати? Маніяк!

— Кого я переслідую? Ти ж моя наречена!

— Це ми ще подивимось, хто і кому наречена, — пирхнула я.

— Ти мені ще вдячна повинна бути! Я по нашому континенту в списках неодружених і багатих на почесному п'ятому місці. І то через те, що у мене спадкоємець є і я оберіг, а, значить, зі мною не з'їздити на узбережжя Аюрі і не випити коктейлів в Сау-Доу, —  ніяк не вгамується Ф’юрін.

Я ще більше дратуюся і закочую очі.

— І я все бачу! — бурчить він. — Точніше, не бачу, але знаю, що ти зараз очі закотила. А де твоє спасибі за те, що я не вмер? Шкода, що після весілля у мене не буде можливості подати на тебе заяву в суд...

— Ах, ти ж скотина язиката! — я намагаюся зіштовхнути з себе його тіло. Мені ніколи розбиратися, передсмертна це маячня або його особистий огидний характер.

— Ти ще скажи, що тобі щось не до вподоби!

— Так! Мені все не до вподоби! Загалом, мені не подобаєшся ні ти, ні наше гіпотетичне весілля, ні ситуація, що склалася. І у мене від твоєї голови вм'ятина в грудях буде, але це деталі.

— Ти чого це? Я — чудова партія! До того ж наші сім'ї пов'язані домовленостями, які потрібно шанувати. І, знаєш, твоє коліно намагається відбити мені важливу частину мого тіла, але я ж не скаржуся!

— Що? Ах, ти ж гидото така, — я намагаюся прибрати коліно з підозрілих місць. — Ти мені долю зіпсував, придурку!

— Я даю землям Флейм стовідсотковий шанс на виживання. Це я нагадую, раптом у тебе склероз. За моєю підтримкою стоять важливі грошові вливання в вашу зруйновану економіку, — він фиркає і раптом просить. — І лежи вже спокійно, не совайся!

— Хочу і буду соватися! Моє тіло — моє діло! До дядькової кишені ці грошові вливання, а не в економіку. Продажна свиня, а не родич. А ти нічим не краще за нього, мажор, який звик отримувати все за гроші, — від люті я хапаю Ф’юріна за волосся і сильно тягну. А потім помічаю недобре: — Так, я не зрозуміла. Руками-ногами ти, значить, ворушити не можеш. Череп твій важкий мені як слід дихати не дає, вставати ти відмовляєшся. Мовляв, сил немає. А що це мені в ногу таке впирається, а? Ти що знущаєшся?!

— Я ж казав, лежи спокійно! А ти ще й грудьми перед очима трясла. Так що фактично я не винен, — тихо повідомив мені Ф’юрін. І очі прикрив свої нахабні.

—  Предки! Ти тварина, ти знаєш? А я думала, ти вже з життям прощаєшся. Ще скажи, що це не твоє.

—  Ні, чому ж, моє. Але це неконтрольована реакція.

— Краще б ти її проконтролював. Інакше можеш і не дорахуватися твердих частин тіла.

— Добре, тільки заради тебе! — забурчав він. — Хоч мені, якщо чесно, складно зрозуміти, чому я повинен це робити. Ми майже одружені. Але раз ти так хочеш, буду думати про візерських горгон... Вони такі мерзенні, огидні та слизькі. Так, мені вже стало огидно!

— Хотіла б повірити тобі на слово, — наголошую я. — Але нічого не змінилося. Ти або слабо згадуєш цих горгон, або ти — страшенний збоченець!

В області грудей раптом пирхають. Іржати на повні груди у Ф’юріна не виходить, але навіть цього мені вистачає, щоб остаточно видавити з себе залишки жалю до оберегу. Я більше не розмовляю, тому що слова — це теж втрата енергії. Тепер рухи моїх ніг і рук сплавляються в єдиному пориві — або перевернути цього ідіота на бік, або самій вивернутися з-під нього. На секунду я уточнюю для себе: якщо вивертатися, то варто бути обережною. А то впаде ще Ф’юрін на полицю плазом і зламає собі щось важливе. Мені-то все одно, не шкода, та й я не спеціально начебто. Але в суді буде складніше відбитися від звинувачень.

Ф’юрін не відразу помічає, що відбувається.

—  Гей, ти що робиш? Не штовхайся, я ж усе відчуваю!

Я не звертаю уваги на шум і обурення і роблю пробний поштовх. Цілком вдало. Тіло Ф’юріна злегка гойдається, мені вдається поміняти розташування вільної ноги, вклинити лікоть і трохи зрушити плече. Добре, що на ньому не шовкова сорочка. Нічого, я впораюсь. Ким тільки мені не довелося працювати під час студентського життя. Я знайду, куди застосувати силу ніг.

Чуже тіло піддається, я направляю його рух — і, нарешті, немислимим поштовхом перевертаю верхню частину чоловіка на бік. Закидаю безвольну руку за спину. Ф’юріна забавно скручує. Він уже не кричить, а презирливо і злобно свердлить мене поглядом.

— Чого така незадоволена фізіономія? Лежи собі, герою-коханцю. А я пішла звідси.

Я сідаю, розминаю руки, шию і потягуюся. Далі просто згинаю ногу оберега в коліні і витягую свої затерплі кінцівки. Сяк-так встаю, роблю пару кроків і завмираю, насолоджуючись відчуттям свободи.

Вмикаю світло в купе і п'ю воду. Ф’юрін щось хрипить за спиною. Я пирхаю — так, має бути хто-небудь не радий моєму звільненню. Хоча міг би і подякувати, я ж допомогу приведу. Точніше, повідомлю начальника поїзда про оберега і зійду на наступній же зупинці. Їхати до кінцевої небезпечно, раптом Ф’юрін оклигається. А так взагалі чудово: поки навколо оберега буде метушня, я тишком на попутках доберуся до Фенікса. Швиденько і без проблем.

 За спиною незадоволений хрип перетворюється на якесь звірине сипіння. Дуже налякане. Я обертаюся і бачу, що Ф’юрін не просто пхикав — він задихається і вже майже синіє. Очі у нього закотилися, видно лише білки в червоних прожилках, рот відкритий, по підборіддю стікає слина. Все тіло якось дивно трясе дрібної тремтінням. Так! Що робити? Я вбила оберега!