Катя Кірініна - Знову твоя, Катя Кірініна

Потік глибоких думок перериває мелодія мобільного. Це чоловік. Що я маю йому сказати, коли сама не знаю, що творю?

Вирішаю залишити без уваги це нагадування про мої обов'язки й дивлюся у вікно. Це абсурд. Цілковитий. Але йти просто так, я також, не збираюся. Спочатку поговорю з Кирилом, а потім зрозумію, що робити далі, тільки він зможе розставити крапки, якщо до цього, у нас не доходила мова.

– Коли тобі на роботу? – безцеремонно запитує моє перше кохання, сідаючи поруч.

– Я можу взяти лікарняний, а взагалі завтра, - плутано відповідаю, мені немає справи до цієї убогої поліклініки, де завідувачка не ставить мене ні в що.

– А чоловік? Він сильно розсердиться, якщо ти приїдеш пізніше, ніж обіцяла?

– Кирило…

Ось що зараз сказати? Я хочу залишитися, правда, найбільше на світі, але чи маю я на це право?

– Я поставив тобі запитання, - гримить його голос, і я вся зіщулююся. Досі, він не дозволяв зі мною так розмовляти.

– А твоя дружина? Вона не буде проти, якщо ти зникнеш на кілька днів?

Він повертає голову і дивиться впритул. Кажуть, що по очах, можна сказати, що собою представляє людина, але тут все тихо, я поняття не маю, ким став той хлопчик, який запропонував мені зустрічатися так багато років тому.

– Подзвони чоловікові, і скажи, що залишишся ще на декілька днів, - не просить, практично наказує, а мене це ніби тішить.

– Навіщо?

– Мені ... нам це потрібно, я не можу просто так тебе відпустити, це вище моїх сил, - Кирило спирається на кермо і шумно видихає, а я дивлюся на нього і не можу відірватися. Що зараз відбувається в його голові, до чого все це?

Змушую себе відвернутись від нього і дивлюсь у вікно.

В принципі, я можу збрехати Сергію і залишитись ще на деякий час, але що це нарешті дасть? У нас в обох своє життя і мій порив, цей приїзд до його міста, мав розставити крапки та відповісти на головні питання, але чомусь усе стало лише складніше. У мене там сім'я, дочка, робота, а я тут, сиджу в машині з чоловіком, таким рідним, але водночас таким далеким.

– Ти любиш його? – несподівано питає Кирило і я навіть одразу не розумію, про кого мова. - Чоловіка любиш?

– Ти жартуєш? Вирішив поговорити до душі?

– Ти, як і десять років тому, зовсім нестерпна, - він усміхається і бере мене за руку.

– Як добре, що ти згадав, що було десять років тому, а я хочу ще згадати, як ти кинув мене, як принизив і як викреслив зі свого життя, нічого не пояснивши.

– Я думав, раз ти сама приїхала, то все вже забула?

– Ні, не забула і так, я люблю свого чоловіка, - чомусь у цей момент, злість закипає в мені, як він сміє згадувати якою я була? Як сміє зараз ставити подібні запитання?

Після того болю, що я пережила, Господи, яка ж я дурна, що приїхала. Дурна, що взагалі клюнула на його повідомлення і піддалася пориву. Усе, з мене досить. Вириваю свою руку та відчиняю двері автомобіля.

– Ти куди зібралася? – запитує Кирило.

– Додому.

– Твій поїзд вже поїхав, - кричить він мені й одним ривком ловить за зап'ястя. - Юля, я прошу тебе, просто сядь у машину, не влаштовуй сцен, ти вже не та юна дівчинка, якій можна було влаштовувати істерики. Ти хотіла правди? Так, я одружений, але нікого ніколи не любив так, як любив тебе. Я кілька років уже збирався тобі написати, але щоразу боявся, що ти проігноруєш мої повідомлення, а того дня... Боже, я просто згадав наш перший Валентинів день і мені стало так паршиво, хоч вовком вий. Я знав, що ти заміжня, знав, що в тебе давно своя сім'я, але це не зупинило написати тобі й зрозуміти головну річ.

– Яку? - зриваюся на нього, до кінця не віривши, що все що чую - правда.

– Що ти, досі мене любиш, - просто відповідає він, а в мене всередині все стискається.

Ми так само, дванадцять років тому, зізналися один одному у своїх почуттях, після сварки. Стояли на вулиці й репетували один на одного, а потім важливі слова вирвалися, ніби тільки й чекали на зручний момент.

Цей чоловік здався мені зараз до болю знайомим, таким рідним і все довкола ніби зупинилося, були тільки ми, тут і зараз. Очі Кирила невідривно дивилися на моє обличчя, він чекав на мою реакцію, а я не можу поворухнутися, я люблю його і здається ніколи не переставала.