Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

Костя відсахнувся, що викликало у подруги ще один неконтрольований напад несамовитого сміху.

- А вам не боляче... ну перетворюватись?  – ніяково запитав Громов.

- Тобто тебе цікавить, що саме відчуває людина, коли її стискають у кілька разів, вивертають навкруги, шпигують вовною, а потім знову доводять до нормального вовчого розміру?  - Уточнила я.

- Чи звір, коли все вищесказане відбувається вже у зворотному порядку?  – перепитала Марія.

Так, мабуть, у Кості справді гарна уява, бо він зірвався з місця і зник у ванній.

- Якийсь у тебе брат вразливий, - помітила я, ловлячи підступний погляд подруги.

У дворі почувся звук машини, що під'їжджала.  Громова зірвалася з місця, та я вчасно схопила подругу за руку.

- Ми ж люди, не забула?  Значить, ми ще його не чули, – тихим пошепком попередила я.

Блондинка винувато кивнула і знову плюхнулася на диван.  Зайнявши місце поряд з подругою, я почала розмову про перше, що спало на думку: про школу.

Саме за цією бесідою і застав нас Алекс, який чемно постукав у двері.

Коли Маша пропустила вампіра всередину, на його обличчі на мить з'явилося полегшення, але потім звичайна крижана маска знову зайняла своє місце.

- То ми їдемо додому?  - Поцікавилася я у братика, перериваючи мовчання.

Той кивнув і, не кажучи ні слова, вийшов надвір.  Мінімум слів, мінімум поваги та мінімум пристойних манер – ось ідеальна характеристика цього гада!

Громова послала мені підбадьорливий погляд, а я попленталася слідом за своїм нестерпним «братцем».