Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

- Ну так що?  Чи не хочете мені розповісти все докладніше?  – з жахливою усмішкою спитав Костя, сідаючи на диван.

Дивлячись на цього розслабленого нахабу, я все більше і більше втрачала терпіння і здоровий глузд (якщо він у мене взагалі колись був).

– А загризти його не варіант?  – навмисне гучним пошепком поцікавилася я в Маші.

- Навряд, - з награним смутком відгукнулася подруга.

- То що ти хочеш знати?  - Поцікавилася я в Кості, повертаючись до цього суб'єкта.

- Все, - скромно відповів той.

Так, смерть від нестачі хоробрості та людської уваги цьому хлопцеві явно не загрожує.

– Звідки такі дегенеративні елементи, як ти, беруться?  - Сумно пробурмотіла собі під ніс подруга і подивилася на мене, чекаючи вказівок.

- Гаразд, - я здалася, - ми тобі розповімо, але ти присягнеш, що більше про це ніхто не дізнається.

- Начебто мені хтось повірить, - озвався Костя, але під нищівним поглядом молодшої сестри пообіцяв, що мовчатиме, як риба.

Сподіватимемося, він мав на увазі не Немо.

- Ну, як ти зрозумів, ми перевертні, - почала подруга.  – І ми можемо перетворюватися на вовків.

- У повню?  – перебив хлопець.

– Ні, – твердо відрізала я.  – Тоді, коли захочемо, але це потрібно робити досить регулярно, щоби не відвикнути.

- Тобто ви можете щоночі у вовків перетворюватися?  – не зрозумів Костя.

Якщо він і далі так продовжить, я йому точно ковтку перекушу.  Або просто пазурами полоснути можна.

- Чому ніч?  - обізвалася Громова.  – І вдень також.

- А звідки тоді взялися забобони щодо підмісячних перетворень?  – не відставав Костя.  - Ви навмисне правду приховуєте, чи що?  Щоб вас дізнатися, складніше було?  Щоб жилося спокійніше?

Він мене дістав.  Він мене напевно дістав.

- Ось ще.  Все набагато простіше, - пирхнула я.

- І?  – перепитав хлопець.

- Вдень просто не хочеться.

- І все?!  – не повірив брат Маші.

- Ага.  Ну сам посудиш - сонечко світить, метелики літають, дітки бігають... ну які тут нахер перевертні?  Навіть соромно якось стає.

- А в темряві, отже, не соромно?  – гаденько посміхаючись, перепитав Костя.

Не знаю, які там асоціації у нього в мозку з'явилися, але вони мене напевно не спокушали.

– Ні.  У темряві людям страшно, – пояснила Маша.  — Два яскраві зелені очі, що світяться в темряві, з загрозливим гарчанням злякають набагато більше людей, ніж один маленький безневинний сірий вовк при світлі дня.

- Дивно, - задумливо промимрив хлопець.  — Я тільки зараз помітив, що у вас зелені очі.  Ви їх що, спеціально ховаєте чи приховуєте?

- Ні, сонечко, це просто справа в твоїй неуважності, - заспокоїла я брата подруги.

- А твій поганий характер – це теж наслідки звернення до вовка?  – невинно поцікавився Андрій.

- Ні, - в тон йому відповіла я.  - Але якщо тебе хтось "випадково" кусне до кісток, то знай: це дійсно наслідки звернення у вовка.

Брат Маші розсудливо заткнувся.

А моя подруга тим часом продовжувала:

- Ксю, тобі якусь новину спочатку: хорошу чи погану?

- Знаєш, у казках зазвичай кажуть «погану», тож почни з гарної, - зітхнула я.

- Ну гаразд, - Маша не змусила на себе чекати.  – Вампіри не здогадуються про існування перевертнів, тож із цим у нас проблем виникнути точно не повинно.

- А яка погана?  – недовірливо запитала я.

- У місті з'явилося кілька вампірів, які п'ють кров у людей і вбивають їх.  За останні шість днів знайдено п'ять жертв, – розповіла мені Громова.

Я навіть не питала, звідки Марія все це знає, бо її батько працював у поліції, і дівчина цілком могла випитати ці факти у нього.

- А що дивного в тому, що вампіри п'ють у людей кров?  – вліз у розмову Костя.

У цей момент мені так і хотілося вбити цього гада об стіну.

- Костюшка, - сказала я дбайливо дбайливим голоском, - якщо ти начитався дитячих книжок і надивився страшилок, то це не означає, що все сказане там - правда.  Тільки деякі вампіри п'ють кров та вбивають людей.  І ті, хто це робить, дуже небезпечні.  Якщо когось такого побачиш – біжи і не озирайся.

- А якщо в мене буде ось це?  – спитав брат Маші, піднімаючи зі столу кухонний ніж.

Я швидким рухом, майже непомітним людині, вибила ніж із його руки і моментально спіймала своєю.

Хлопець дивився на мене з неприхованим жахом.

- Повір, у вампірів реакція не гірша, - вкрадливо попередила його сестра і поклала ножа на місце.  – Тому краще послухайся поради досвідченіших у цій справі людей.

– Людей?  – єхидно перепитав Костя.

- Перевертніша, - поправила себе подруга.

І ось знову... у самий невідповідний момент у мене задзвонив телефон.

Помітивши незнайомий номер, я насторожилася, та, подумавши, вирішила відповісти.

- Ксю?  - Почувся з трубки голос Алекса.

- Так, а що?  - Мені зовсім не хотілося спілкуватися з цим нахабним суб'єктом, тому потрібно було швидше завершити розмову.

- Ти де?  - Голос хлопця звучав... стурбовано?

Ох, матусі, тримайте мене... Миров про когось хвилюється.  Я запишу цю розмову на диктофон, щоби було, що показати дітям!

- Я у подруги, Саша, - відповіла я, виділивши останнє слово.

Маша чула всю розмову (бо не обділили наших братів-перевертнів слухом), тож зараз подруга беззвучно хихотіла, а Костя намагався зрозуміти, що взагалі відбувається.

– Скажи адресу, – наказав Алекс.

Здавшись, я продиктувала цьому надутому ідіоту адресу, на що була терпляча і незаперечна відповідь: «Я до тебе заїду через десять хвилин».

- Чого він так розхвилювався?  - Запитала подруга.  - Турбується, що уб'є тебе не сам, і доведеться передати це право якомусь іншому вампірузі?

Маша знову зайшлася в гучному істеричному сміху, тому до тями дамочку довелося приводити, кинувши подушкою.  Звичайно, не промахнулася.

- Ти чого?  - Не зрозуміла подруга.

Я вишкірилася, переробивши кілька зубів у вовчі ікла.  Повна деформація займає близько хвилини, тоді як часткова відбувається майже миттєво.  Ну там... пазурі чи ікла.