Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Дана нічого не відповіла, тільки зблідла не на жарт. Невже у Володі з батьком сталась якась халепа? Вона кинулась до дверей і поспіхом накинула батькову домашню куртку. Холодний вітер вдарив в обличчя ще на веранді. Однак Дана не звернула уваги на погоду. Вона кинулась до будинку друга, біжучи з усіх ніг. Чи то від бігу, чи від переляку: її серце калатало, мов навіжене.

Вона помітила припарковані на узбіччі автівки: дві поліційних і одна швидка. Дана стишила кроки, ніби боялась підходити ближче. Але ноги самі несли її до будинку Івасюків. Ворота стояли відкритими навстіж, наче от-от звідти має виїхати Володя. Дана почула плач: тихий і протяжний. Вона не вірила власним вухам – ще вчора все було добре. Чи могло статись якесь лихо всього за одну ніч? Могло. Не лише за одну ніч, а за кілька годин і навіть хвилин, які пролітають повз і здаються короткими митями.

В повітрі висіла важка пелена зловісного передчуття. Вона змусила Дану підійти до людей, які зібрались у подвір’ї Івасюків. Біля самого будинку вона побачила батька Володі. Василь Михайлович ледь тримався на ногах, а якийсь чоловік підставив йому плече, затуляючи його горе від допитливих очей юрби.

Поруч стояли поліціянти та щось записували. У прочинених дверях Дана помітила лікарів швидкої у червоних, наче кров, комбінезонах. Розгубленість, злість і відчай закрутили її душу в навіженому танку. Як таке могло статись? Він же зав’язав! Точно зав’язав! Вона переконалась у цьому на власні очі ще вчора. Розум Дани чітко намалював єдиний варіант подій, що порушив сьогодні спокій усього Міжвиська. І все зводилось до однієї людини – Володі. Поруч із Даною двійко пліткарок обговорювали власні теорії:

— І що він накоїв? — спитала одна жінка, яка прийшла трохи пізніше за Дану.

— А що міг накоїти? Він же ж наркоман! Кажуть, що обколовся чимось і віддав Богу душу. — відповіла їй знайома.

— Та чи ж Богу? — не вгамовувалась перша.

— Який сором! Батько – лікар, а власного сина не вслідкував. — похитала головою друга.

— Та це в нього карма погана: все життя витягував з хворих людей хабарі – от і отримав! — в розмову втрутилась третя небайдужа жіночка.

Дана так сильно розізлилась. Вона хотіла накричати на них, струснути за плечі й змусити позакривати пельки. Хто дав їм право судити? Та ще й робити це у такий момент. Їй важко було зрозуміти, що Володі більше немає. В якийсь момент їй здалось, що всі навколо помиляються, а він сидить у кімнаті – наляканий та засоромлений, і боїться вийти надвір, розуміючи, який галас здійняв.

Вона кинулась в будинок, штовхнувши одну з пліткарок. Дана пролітала повз людей, які намагались щось їй сказати. Всередині один з поліціянтів спробував схопити її за руку, але жінка ухилилась від нього. Дана зупинилась лише у вітальні, коли побачила знайомий диван, накритий білим простирадлом. А під ним лежав Володя. Вона зрозуміла це по взуттю, яке стирчало з-під білої тканини. Вночі йшов дощ – стільки бруду прилипло до його підошов. І чому її хвилювало саме це?

У вітальні відчувався неприємний запах і Дана автоматично подивилась на підлогу. Біля дивану виднілась калюжа. Вона не хотіла бачити його таким, вважала зрадою, запам’ятовувати друга безликим мерцем під простирадлом поруч з баюрою блювотиння. Господи, батько все це бачив!

Один з медиків мало не силоміць виштовхав оторопілу Дану в коридор. Вона стисла кулак, до болю впиваючи нігті у долоню. Гострий неприємний імпульс пронизав руку і змусив її прийти до тями. Фізичний біль був її перемикачем, що дозволяв повертатись у реальність. Перший психолог Дани довго боровся з її нездоровою звичкою. І врешті-решт допоміг їй зупинитись.

Дані було життєво-необхідно зробити щось корисне, кудись бігти, але тільки не стояти стовпом у цьому будинку. Вона вийшла надвір і побачила Василя Михайловича, який сидів на східцях, опустивши голову. Дана невпевнено розмістилась поруч. Мовчання берегло їх, наче бульбашка, що не давала кошмару проникнути в реальність і захопити свої позиції. Але так не могло тривати вічно.

— Я не знаю, що сказати, — зізналась Дана, замість того, щоб кинути чергову фразу про співчуття, якою всі майстерно зловживали.

— Він не міг так вчинити! Розумієш? Володя не вживав, я слідкував за ним. — Василь Михайлович розмовляв тихо і протягував слова, мов ледь змушував себе розкрити рота.

— Я теж не вірю. Вчора все було добре. — Дану вколола згадка про пляшку вина, яку вони осушили разом. Може алкоголь штовхнув друга до старих звичок?

— Не все…

Батько Володі різко підвівся, наче під ним спрацювала якась невидима пружина. Надто бадьоро для його віку. Чоловік свердлив поглядом натовп, видивляючись щось або когось важливого. Дана теж поглянула на людей, яких поменшало і побачила Олега. Він стояв далеко від них, мов ховався від когось.

Василь Михайлович рвонув з місця з прудкістю юнака. Він не бачив перед собою нікого, окрім Олега. Чоловік Дани був його ціллю. На обличчі Олега майже не читалось емоцій, але він відступив на кілька кроків, намагаючись уникнути сутички. Батько Володі підскочив до нього і схопив за светр. Він затис тканину в кулаку і смикнув Олега до себе.

— Що ти йому вчора сказав? Га? Що сказав? — Василь Михайлович трусився від злості й, здавалося, міг би розірвати Олега на шматки.

— Заспокойтесь! Мені дуже шкода, що таке сталось. Але ж він був… — Олег не встиг договорити.