Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Розповідай, — вириває мене з роздумів своїм розміреним голосом. — Я так розумію, що ти вже все придумала, коли так уперто вмовляла зайнятися проектом?

Бінго.

-Звичайно, я все придумала, — фиркаю і підходжу ближче.

Тягнуся в крайній кут письмового столу, і ніяк не можу зачепити пальцями потрібний листок. Усьому виною Барінов, що розвалився на моєму кріслі. Такий широкий і потужний, що дістати бажану річ, причому не стикаючись з ним, майже неможливо. Навіть дихання затримую, роблячи цей маневр. Незважаючи на тренування, від Роми, як і раніше, пахне парфумом, і цей запах за сьогодні вже встиг вїстися в пам’яті.

Щойно кінчики пальців торкаються краю аркуша, Рома забирає його сам і уважно оглядає.

— Віддай, — миттєво відбираю у нього свій список питань і, наче ошпарена, відскакую на безпечну відстань.

— Що це? — запитально згинає брову.

— Наш проект полягатиме у питаннях. Усього їх тридцять шість. На них маєш відповідати і ти, і я. Правдиво і не ухиляючись. Думаю, почнемо з одного питання на день, а там глянемо.

— Яка тема нашої роботи? — Рома спантеличено вдивляється у мої очі.

Ось чорт. Ну невже не можна просто погодитись і приступити до роботи, не ставлячи зайвих питань? Якщо Барінов дізнається про тему проекту, то ні на які питання відповідати точно не буде.

— Це секрет, — різко випалюю я. — Такий психологічний задум.

— Дивна задумка, не знаходиш? — Рома ще зручніше влаштовується на кріслі, але зацікавленим поки що не виглядає.— Ти знаєш, яка тема.

— У незнанні має залишатися лише один…— так і рветься сказати «піддослідний», — учасник.

Останні дні роблять із мене справжню брехунку. По-справжньому лякає наскільки швидко вхожу в кураж і брехня сама злітає з язика, навіть вигадувати не доводиться.

— То скинь мені запитання, і я тобі хоч завтра на всі відповіді дам, — швидко обдумує і пропонує Барінов.

— Так не вийде, — так само різко вимовляю я, напружуючись.

— Чому? — хмуриться він.

Ну не можу ж сказати йому, що маю «прорепетирувати» кожну свою відповідь на запитання, щоб потім не виглядати дурною перед Віктором.

-Тому, — гаркаю, стискаючи губи в тонку лінію.

Невже йому обов’язково потрібно постійно суперечити і намагатися докопатися до суті. — Перше питання.

Тепер я даю зрозуміти, що відповідати не маю наміру. І, виявляється, Барінов зовсім не той, хто продовжуватиме насідати після відмови.

— Валяй, — погоджується, спершись на спинку крісла.

Сідаю на край ліжка і ніяк не можу влаштуватися зручно, тому сиджу, як бідний родич, не знаючи, куди подіти руки та ноги.

Барінов надто бентежить, через що почуваюся некомфортно навіть на своїй території.

— Якби ви могли запросити когось на вечерю, кого б ви обрали? Це може бути будь-хто: близька людина, померлий родич і навіть знаменитість.

— Дивне питання, — хмуриться Барінов, і деякий час мовчить.

Навіть встигаю подумати, що знову не збирається відповідати.

— Я запросив би свою сестру, — на його губах з’являється легка посмішка.

Потрібно ж, навіть таку дрібницю, як наявність сестри у Роми, я не знала. Адже колись вважада, що ми добре спілкуємося.

— Чому саме її? — питаю, уважно вдивляючись у його профіль і намагаюся вловити всі емоції.

— Хіба тут потрібна розгорнута відповідь?

— Звичайно ж, так, — знову брешу.

Насправді нічого такого не потрібно, тим більше у нашому випадку. Але цікавість виявляється сильнішою за здоровий глузд і бажання скоріше провести Рому за двері.

— Не знаю, — знизує плечима. — Батьки багато розповідали про неї. Здається, що вона була найсвітлішою і найдобрішою людиною на всьому білому світі, — його обличчя теплішає, коли говорить про сестру.

— Чому «була»? — спантеличено питаю, таки сідаючи зручніше.

— Вона померла, — спокійно відказує.

— Пробач, — з жахом прикладаю долоню до рота.

Мені точно не хотілося з першого ж питання зачепити його хвору тему, що травмує.

— Нічого страшного, — заспокоює мене. — Я її не знав. Померла за кілька років до мого народження від хвороби.

Факт, що відкрився, занурює кімнату в порожнечу, що давить.

Барінов хотів би познайомитися з власною сестрою, яку ніколи не бачив. Занадто вражаюче для мене.

— Ми, певне, чимось схожі, — хмикаю посміхаючись.

— Наприклад? — хоч трохи, але тепер бачу в очах Роми зацікавленість.

— Я б теж провела час із людиною, якої більше немає. Щоправда, це не родич. Все моє дитинство ми з батьками їздили відпочивати до озера, і завжди знімали котеджі в одного власника. Величезний чоловік за сорок, який постійно розповідав анекдоти, пригощав мене солодощами, які привезли з-за кордону, і спеціально до кожного нашого приїзду привозив із заміського особняка свого лабрадора Рірі, щоб я могла з ним погратися. П’ять років тому ми приїхали і нас зустріла його дружина. Як виявилося, що вже стала вдовою. Більше жодного разу не наважилася поїхати разом із батьками туди, хоч вони й продовжують цю традицію щороку. Так. Однозначно, таку можливість використала б, щоб дізнатися цю добру людину краще.

Занадто особистим та болючим стає перше питання для нас двох. Але воно одночасно наче трохи щось змінює. Сильна незручність у присутності Роми йде на другий план і вже не душить.