Аріна Громова - Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова

=11=

–– Я не хочу мати з тобою нічого спільного, –– зізналася прямо. –– Я б поїхала звідси хоч цієї ж секунди.

–– Ну так, звісно, –– оскалився. –– З моєю дитиною?

–– Він мій син, –– видала тихо, але твердо.

Дем'ян нічого не відповів, штовхнув двері і підхопив мене за руку, буквально потягнув слідом за собою.

–– Житимеш тут, –– поставив перед фактом чоловік.

Я обвела простір навколо пильним поглядом. Було очевидно, що тут уже хтось жив. Дизайн досить строгий, мабуть, похмурий.

Виникало не так багато варіантів щодо того, кому все це може належати, хто саме тут проживає.

–– Почекай, –– напружилася. –– Це що, твоя кімната?

–– Здивована?

–– Я не буду жити з тобою поруч.

–– Ти в моєму домі, –– знизав плечима. –– Хіба є різниця, в якій саме кімнаті ти зупинишся?

–– Є, звичайно!

–– Та ну? –– посміхнувся. –– І що ж тебе бентежить?

–– Усе, Дем'яне.

Я дуже сильно стримувалася, щоб не закричати. Розуміла, варто мені підвищити голос, як Бодя тут же прокинеться.

–– Тут вистачить місця для нас трьох, –– кинув Байсаров і пройшов далі, штовхнув інші двері. –– Сама подивися.

Я пішла за ним, побачила, що суміжну кімнату обладнали під дитячу. Тут стояв манеж, ліжечко для малюка. Лежали іграшки. Зовсім небагато речей. Усе найнеобхідніше.

–– Решту доставлять пізніше, –– сказав Байсаров. –– Якщо тобі знадобиться щось, одразу звертайся до покоївки. Вона розбереться та все замовить.

Я кивнула і вирішила, що потрібно вкласти синочка.

Бодя посміхнувся уві сні. Солодко засопів. І знову, дивлячись на сина, я відчула, як усі тривоги відступили. Мій рідний. Мій малюк.

Ось тільки серце стиснулося від усвідомлення того, де ми з моїм малюком опинилися. Сестра Дем'яна точно не рада нам. Перед очима досі стояв її сердитий погляд. Роздратований, розлючений. Я їй не довіряла ні на секунду.

–– Твоя сестра теж живе тут?

–– Ні, приїхала в гості.

Я вкрила Бодю і посміхнулася. Усе буде добре. Я ж завжди поруч зі своїм синочком, а отже, нічого поганого не трапиться.

Тільки під ребрами неприємно дряпало. Погане передчуття наростало.

–– Завтра вибереш для нашого сина няньку, –– сказав Байсаров. –– Одну або кількох. Коротше кажучи, стільки, скільки треба.

–– Навіщо? Я сама справляюся.

–– А якщо будеш зайнята? Хто догляне за пацаном?

–– Я встигаю подбати про нього без жодних помічників.

–– Подивимося, –– кинув Дем'ян. –– Гаразд, нам треба поговорити.

Ми знову повернулися в першу кімнату. Двері я залишила відчиненими, щоб почути, якщо Бодя прокинеться.

–– Тут є ще одна суміжна кімната? –– запитала я.

–– Гардеробна. Там вистачить місця для твоїх речей.

–– А просто кімната? –– зковтнула. –– З ліжком? Або диван?

Поки що я бачила тут лише стільці та крісла. Але на величезне ліжко, застелене чорною постільною білизною, намагалася не дивитися.

–– Навіщо? –– Байсаров примружився.

–– Ти сам розумієш.

–– Ні, не розумію.

–– Мені потрібне ліжко...

–– Будеш спати на моєму.

–– Ні! –– випалила в мить.

–– Чим воне таке погане? –– хмикнув.

–– Припини, Дем'яне, разом ми з тобою спати не будемо. Я краще ляжу в кріслі або навіть на підлозі.

–– Будемо, –– його усмішка стала ширшою. –– Ще й як будемо, Катю. Хоча хто знає? Може нам виявиться зовсім не до сну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍