Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

- Ти і Цікавість речі не сумісні.

- Ну, не скажи, у всіх є свої маленькі недоліки, - він широко посміхнувся, розводячи руками, ніби вибачаючись. - То чим же тебе зацікавив цей хлопець?

- Своєю пересічністю, - машинально відповіла я, починаючи читати.

Загальні дані паспорта, не одружений і ніколи не був, адреса орендованої квартири, народився в якомусь селі, назву бачила вперше, вказане місце роботи, там його характеризують як цінного співробітника - у нього була непогане розкриття. Переїхав із маленького міста два роки тому, де працював слідчим. І далі типу вищевикладеного. Микола правий, нічого особливого. Але я не могла зрозуміти, звідки взялося враження, що тут усе викладено не про Влада. Та думка, яка виробилася в мене ніяк не в'язалася зі щойно прочитаним на папері. Хоча, можливо, виною тому моя фантазія, що розгулялася.

- Гаразд, це вже не важливо, - сказала я скоріше самій собі та порвала папір, - Коли я повернуся він, узагалі, може встигне одружитися.

- Це навряд чи, - заспокоїв мене Микола, - я говорив із його начальником. За його словами, хлопець досить замкнутий та й трудоголік. Нічим та ніким крім роботи не цікавиться. Тому й пішов так швидко в гору. Він навіть дружби ні з ким особливо не водить.

- Рада за нього.

Микола покосився на мене, але промовчав.

- Ну, мені пора. Гарно відпочити! - попрощався він.

- Дякую!

В аеропорт нас зголосився проводжати батько, що дивувало, оскільки зазвичай ми обходилися водієм. Тим паче початок робочого тижня. Складалося враження, ніби батько особисто хоче простежити, щоб ми покинули країну. В інший час я б про це поміркувала, але зараз голова була забита іншим і я махнула рукою.

Відлітати до жаху не хотілося. Настрій був паршивий, а тут ще й Марта дорогою назад затягнула пісеньку про Кариби, чим конкретно та до кінця його зіпсувала. Лаялися добрий залишок шляху, поки не витримав і не шикнув на нас батько. Довелося заткнутися.

            В аеропорту ми швидко попрощалися, пройшли всі необхідні процедури та… До цього часу моє небажання залишати батьківщину досягло масштабних розмірів. Як я на це зважилася, а тим більше як це зробила, я так і не зрозуміла. Але з літака я вилетіла, кинувши на прощання ошелешеній Марті:

- Я не лечу! Можливо, днями прилечу. Скажеш татові, вб'ю!

"Аби тільки не зіткнутися з батьком" - повторювала як заклинання, вибираючись з аеропорту. Лише сівши в таксі, я зітхнула з полегшенням. І тільки тут до мене почала доходити безрозсудність своєї поведінки. Але мені необхідно було дати собі останній шанс. Якщо Влад мене пошле куди подалі, так і бути, куплю квитки і вирушу, принаймні, з географічної точки зору, далеко.

Я вирішила не відкладати цю справу в довгий ящик. Скоро обід. Будемо перевіряти теорію, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Замовивши в ресторані досить рясний набір страв із собою, я вирушила до нього на роботу. Якщо чесно, було страшнувато, з огляду на подробиці нашого прощання, але як кажуть - нахабство друге щастя.

До його кабінету я дісталася без пригод, черговий люб'язно пояснив дорогу. Ну, насправді, не з'їсть же він мене. З таким оптимістичним настроєм, я глибоко зітхнула та постукала у двері.

- Увійдіть! - пролунав приглушений дозвіл з того боку.

Я й увійшла. Не знаю, що я розраховувала побачити, але вигляд Влада у формі збив мене з пантелику. Він був до біса гарний та невблаганно недосяжний. Форма йому дуже пасувала, хоча я дуже сумніваюся, що йому щось може не підійти.

Побачивши мене, очі Влада сердито звузилися. У кабінеті він був не один. Поруч за столом сидів літній чоловік, теж у формі.

- Добрий день! - ввічливо привіталася я відразу з обома.

- Здрастуйте! - відповів літній чоловік.

Влад же замість привітання поцікавився з часткою сарказму:

- Що саме з моїх слів ти не зрозуміла?

- Усе я зрозуміла!

Такий "теплий" прийом мене не здивував, хоча, підсвідомо, сподівалася, що він буде радий мене бачити.

- Просто принесла тобі поїсти, - я заздалегідь стала припускати, куди він мене зараз відправить разом із цією їжею.

Але Влад мене здивував!

- Коля, давай пізніше поговоримо, - звернувся він до літнього чоловіка.

- Так, звісно! - вимовив той та попрямував до дверей. Проходячи повз, він весело мені посміхнувся й підморгнув. Влад теж піднявся, зачинив за ним двері на ключ та відійшов до вікна. Деякий час він вивчав вид із вікна. Я ж мовчала, бо не знала, що сказати. Нарешті, він повернувся та подивився на мене впритул. Щось незрозуміле було в його погляді.

- Роздягайся, - просто сказав він.

- Що? - не зрозуміла я.

- Ти мене чула.

- Навіщо? - я не розуміла, куди він хилить.

- Якщо ти вважаєш за краще залишатися в одязі - гаразд, мені, в принципі, все одно. У цьому плані я не вибагливий.

Я просто стояла та дивилася на нього широко розплющеними очима, до кінця не вірячи, що правильно його розумію.