Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

5

Настала п'ятниця. На корпоративну вечірку я вирішила взяти з собою Гришу, мого однокурсника. Стосунки у нас були приятельські та він був сином партнера по бізнесу мого батька. Пропозицію піти разом він охоче прийняв, мабуть, захотів, так само, як і я, порадувати свого батька.

Щодо відпочинку ми з Мартою так і не дійшли згоди. Вона тягнула на Карибські острови, я ж махнула рукою - в Італії розберемося! Хоча летіти з кожним днем хотілося все менше. Побачити Влада, якраз, навпаки, з кожним днем, що минає, хотілося все більше. Завантаженість на роботі допомагала не думати про нього вдень. Увечері було складніше. Вночі він мені снився. Коротше, захворіла я ним конкретно.

Після роботи я поїхала додому переодягнутися. Гриша мав зайти о пів на восьму. Над своїм зовнішнім виглядом я сьогодні попрацювала ретельно. Хотілося мати ідеальний вигляд - цього, найімовірніше, вимагало зачеплене жіноче самолюбство.

Коли закінчила, я критично оглянула себе в дзеркало. Переді мною стояла шикарна блондинка. Довге золотисте волосся обрамляло ідеально красиве обличчя, з ледь помітним макіяжем. Особливо вигідно виділялися яскраво сині очі, не величезні, але саме вони насамперед притягували погляд. Блакитна атласна сукня нижче колін чудово підкреслювала струнку фігуру. Туфлі в тон, на високих підборах, подовжували і без того довгі і красиві ноги. Нічого не скажеш - красуня! Але Владу ця краса припала не до душі, сумно зітхнула я. Ну, звісно, я не бачила тоді в кав'ярні реакції жіночої половини на появу Влада, бо сама не могла відірвати від нього очей, але була впевнена - від моєї власної вона нічим не відрізнялася. Жіночою увагою він явно не був обділений. Та пішов він до біса! Я показала язика своєму віддзеркаленню, наче там був Влад, та усміхнулася, схоже, я справді ще дитина.

Гриша прийшов вчасно. Побачивши мене, він присвиснув.

- У мене сьогодні будить найкрасивіша дівчина.

Я скромно потупила очі, але залишилася задоволена.

- А давай ми з тобою почнемо зустрічатися. І мені, і батькам на радість, - продовжував розпорошуватися він.

- Давай! Потім поженимося. Наробимо кучу дітей. Будимо жити довго та щасливо. Та помремо в один день, - від шуткувалася я.  

Вечірка відбувалася в ресторані за містом. Ми приїхали одними з останніх.

Батько сьогодні хотів офіційно представити мене всім присутнім, яких було близько чи більше ста осіб. Меншу частину я, щоправда, знала, але, все-таки, заздалегідь налаштувалася на важкий вечір. А даремно! Із Гриші вийшов галантний кавалер. Він відходив від мене тільки щоб принести чогось випити або перекусити та всіляко розважав веселими історіями про людей, з якими знайомив. Зі своїм батьком він працював із вісімнадцяти років, тож не дивно, що тут усіх знав.

Незабаром до нас підійшов начальник охорони батька, з яким я була вже знайома. Його звали Микола. У батька він працював приблизно шість років, стосунки в нас були дружні, навіть можна сказати, більше ніж дружні, бо п'ять років тому він урятував мені життя, за що батько і зробив його начальником своєї охорони. І жодного разу про це не пошкодував. Свою роботу Микола виконував чудово. Колишній міліціонер, не пам'ятаю, якого звання, він зберіг досить широкі зв'язки, якими вдало користувався.

Я чесно намагалася вмовити себе цього не робити. Але, як завжди, у моєму випадку в таких ситуаціях перемагає дурість.

Гришу я відправила за келихом мартіні, а сама відвела Миколу вбік.

- Бачу, ти від мене чогось хочеш. Не тягни! Це хоча б у моїх силах? - запитав він, поки я прикидала всі мінуси безглуздої витівка.

- У твоїх силах усе! - підлабузницьки почала я.

- Ну...?

- Мене цікавить одна людина?

- Хто?

- Працює в поліції. Майор. Владислав Одинцов. Мені б хотілося знати про нього по можливості все.

- Ну, це не дуже складно, - сказав він і весело мені підморгнув, - що, новий залицяльник?

- Швидше навпаки! - пробурмотіла я.

- У сенсі? - здивувався він.

- Не бери в голову. Коли ти зможеш цим зайнятися?

- На тижні. Підійде?

- Ні. У понеділок я відлітаю в Італію. Хотілося б до цього часу.

- Ну, тоді постараюся завтра.

- А що буде завтра? - запитав Гриша, який підійшов.

- Субота, - буркнула я та, подякувавши Миколі, потягла свого кавалера танцювати.

Загалом вечірка вдалася. Якщо не брати до уваги бажання бачити поруч із собою зовсім іншу людину. Цікаво, який би він мав вигляд у смокінгу? Напевно вражаюче! Але, на жаль, мені це побачити навряд чи вдасться.

Вихідні пройшли в метушні збору речей. У суботу Микола, як і обіцяв, вручив усю інформацію, яку знайшов на Влада. Щоправда, помістилася вона на один аркуш паперу формату А4. Шкода, що навіть без фотографії.

- І це все? - здивувалася я, сидячи за столиком затишного кафе, де ми зустрілися.

- Розумію, що замало, але цей хлопець цілком пересічна особистість. Нічого особливого. Та й з фотоапаратом явно не дружить - жодної його фотки не відкопав. Хоча цікаво було б подивитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍