Марк Логан - Віддана босу за борги, Марк Логан

6.1

— Ой! Як ви? — скрикує хатня робітниця, прямуючи у мій бік. 

Це вона накрила на стіл, після чого не з’являлась, але я неодноразово відчувала її погляд. 

— Все гаразд, — натягнуто усміхаюсь, тримаючись за спинку крісла. — Нога підвернулась, ось і спіткнулась, — стаю прямо.

— Ви впевнені? — стурбовано запитує, а я дивлюсь в очі старшої жінки й зухвало брешу:

— Так. Звісно, — на додачу киваю головою. — Я вже поїла і була б не проти піти відпочити. Ви… м-м-м, — задумуюсь, адже ми так і не познайомились.

— Анна, — підказує.

— Ви, Анно, — усміхаюсь, — не підкажете, де гостьова кімната?

— Андрій Миколайович доручив мені провести вас у вашу кімнату, — від басистого й грубого тону здригаюсь не тільки я. Анна теж притихає й, опустивши голову, ступає назад.

— Буду вдячна, — розправляю плечі, трішки припіднімаю підборіддя й повністю повертаюсь до чоловіка.

Високий, широкоплечий, десь під сорок років, чорне волосся зачесане назад, гострі риси обличчя наче в хижака. Він лякає, а ще мені не подобається його манера спілкування та енергетика, яка не передвіщає нічого доброго.

Чоловік повертається до мене спиною і йде у бік масивних сходів.

Я ж ступаю за ним, намагаючись не відставати.У голові паморочиться, перед очима весь час літають маленькі, чорні мушки, але я вперто крокую. Ніколи не була прихильником співчуття до себе, а в цьому домі ним і не пахне!

Піднявшись на другий поверх, ми повертаємо праворуч. Я була в домі Андрія. Приблизно знаю, у якому боці гостьові, відомо, де його кабінет, та ще жодного разу мені не доводилось бувати у правому крилі. 

У чоловіка великий дім, виконаний у сучасному стилі лофт, що надзвичайно вдало віддзеркалює характер Андрія — суворий та непохитний. Жодних слабкостей і нічого зайвого.  Велика територія, на якій добряче попрацював ландшафтний дизайнер. І якби так склалося, що мені знову довелося бути тут гостею за інших обставин, я б із задоволенням насолоджувалась красою. Однак не сьогодні. 

Знову перечіплююсь на рівному місці. 

“Та що ж це зі мною?”, — зціпивши зуби, іду далі, спираючись на невдачу, адже вставати з-за обіднього столу й підвернути ногу потрібно вміти. Ніколи зі мною таких безглуздих ситуацій не було, не згадуючи дитинства. У цьому віці практично усі ходили з побитими колінами. 

— Ваша кімната, — чоловік прочиняє двері, але замість того, щоб впустити мене й піти геть, він заходить першим і тільки після хвилини оглядин пропускає — Добраніч, — киває і зачиняє двері, залишаючи мене наодинці.

З цікавістю розглядаю приміщення, стоячи на місці — боюсь знову перечепитись і невдало впасти. Такого я не можу собі дозволити, адже потрібно боротись з вивертом моєї долі.

Очі чіпляються за картину, виконану в чорно-білих тонах. Одразу ж пригадую виставку, яку ми зі Стасом відвідали десь два тижні тому. Там були представлені картини різних напрямків, серед яких і стиль “НЮ”.

Чітко пам'ятаю, що і ця там була. Біля неї я стояла понад п'ять хвилин. Художник дуже вміло й гарно описав жіноче тіло.

“Напевно, у нас однакові смаки, якщо ти тут”, — у думках звертаюсь до полотна, пригадуючи, що Андрія ми так і не зустріли у тій галереї, хоча була домовленість.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно