Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

5 (2)

Жаби були, як жаби. Квакали вони звичайнісінько. Але над ставком хтось розтягнув повітряну лінзу, злегка вигнуту і вібруючу. І саме ця лінза так викривляла квакання, що воно звучало приємно.

Дарка, на подив Лялянівеля, лінзу теж помітила. Вона здивовано подивилася на ставок, потім несміливо торкнулася повітря саме там, де вона була. Але нічого не сказала.

Може вона маг?

І сама про те не знає. У людей дівчат взагалі не дуже прагнуть вчити магії. Магія у людей вважається небезпечною справою.

— Я б не ризикнула ось це цілувати, — зізналася дівчина, помітивши біля лопуха велику вгодовану жабу, темну і блискучу.

— А раптом дійсно принц? — вирішив її подражнити Лялянівель.

— Тоді йому потрібно чекати іншу рятівницю. Та й яка з мене принцеса? Бути принцесою треба вміти.

Лялянівель навіщось кивнув.

— Що будемо робити? — спитала Дарка, відвернувшись від ставка з диво-жабами.

Ельф з інтересом на неї подивився.

— З нашим життям що будемо робити? — уточнила дівчина. — Потрібно все продумати. Чим менше сюрпризів, тим простіше буде. Ось що ельфи їдять? А то одна моя сусідка казала, що тільки росу з нектаром. Але навряд би ти на тій дієті навіть таким виріс.

— Те, що ми їмо, не дуже відрізняється від того, що їдять люди, часто і зовсім не відрізняється.

— Це добре. А в тебе є щось таке, без чого ти ніяк не обійдешся, а сусіди того не зрозуміють? Дуже сильно не зрозуміють.

Лялянівель невпевнено на неї подивився.

— Ну, можливо тобі якесь дивне дерево треба посадити і ослячим молоком його поливати, опівночі. Чи кожного вечора трохи побігати голяка. Чи обов’язково на сході і заході сонця співати радісну пісню. Я про ельфів майже нічого не знаю. А чутки ходять різні.

— Про весілля теж ходили різні, — нагадав Лялянівель. — Але якщо потрібно десь побігати, я не проти.

Дівчина вилупилася на нього з подивом.

— Голяка? — спитала обережно.

— Так тренується впевненість. Відсутність одягу дуже збиває… — він помахав рукою, так і не згадавши підходяще слово з мови людей. Можливо його там взагалі не було.

— О, — видихнула Дарка. — Сусідки б оцінили. А їх чоловіки не дуже.

І хихикнула. Нервово.

— Можу не бігати, — серйозно сказав Лялянівель.

— Ти знущаєшся, — запідозрила дівчина. — Так що тобі таке особливе потрібно?

— Місце для тренувань, але воно у вас в місті є, — впевнено сказав ельф, хоча насправді зараз просто не міг згадати, що йому таке потрібно.

— Це буде складно, — пробурмотіла Дарка і з сумнівом знову подивилася на жабу. Немов подумала, що поцілувати цю гидоту було б простіше. — Але я спробую не додавати тобі клопоту. І ти спробуй не додавати мені, добре?

І ні, вона не просила. Вона майже наказувала. Ввічливо наказувала.

Сокира.

— Я спробую, — багатозначно пообіцяв Лялянівель, але вона нічого не помітила. Ще й зраділа. Який неконфліктний чоловік їй дістався. Чудо, а не чоловік. Ніяких тобі проблем. Постоїть рік тихенько в кутку, а потім пропаде.

Дуже захотілося зробити цій дівчині якусь гидоту. Хоча, здається, немає за що.

Лялянівелю необхідно було подумати, розібратися в своїх думках, вигнати з них зайві емоції, через які можна наробити купу дурниць. Не зробиш цього зараз, потім неодмінно пошкодуєш. Він же не якийсь хлопчак, котрому пробачають те, що він наробив, не впоравшись з дурними емоціями.

Тому ельф старанно посміхнувся, зловивши черговий здивований погляд дружини і сказав, що йому треба побути наодинці. Хоча б в тому саду. І вона кивнула. Мабуть вирішила, що ельфам неодмінно потрібно пообніматися з деревом хоч раз на день. Кивнула і пішла в корчму, збирати новини. А він повільно пішов до маленького саду з яблуневими і вишневими деревами. Але не дійшов. Спочатку навіщось пройшовся вздовж стіни корчми, а потім і зовсім зупинився. Бо якісь дурні сиділи за бузковим кущем, обговорювали ельфів, їх дружин і те, навіщо дівкам воно взагалі знадобилося.

Так що Лялянівель  вдихнув, свідомо відклав відділення емоцій від думок на потім і пішов до куща. У нього було що сказати тим дурням. Було як довести свою правоту. І ті аргументи вони запам’ятають надовго.

І злість за спиною нарешті розправила крила. Вперше за багато-багато років.

***

У Дарки завжди був дуже хороший слух. Кращий, ніж в більшості людей. А можливо навіть кращий ніж у взагалі всіх людей. Взялося воно напевно від пра-прабабусі орчанки. Дівчинка досить швидко це зрозуміла. А ще зрозуміла, що нікому про те непотрібно розповідати. Не тому, що така таємниця може стати їй в нагоді, ні. Тоді вона була ще занадто мала, щоб про щось подібне думати. Але досить доросла, щоб розуміти — все, що в ній не від людей, обов’язково стане черговим приводом для образ і насмішок. Так що краще мовчати.

І вона мовчала. Навіть зараз. Зробила вигляд, що не чує, як дві щасливі дружини насуплених ельфів тихо шепочуться про те, що Лялянівелю, бідненькому, не пощастило. У всіх дружини, як дружини, красуні і кращі дівчата роду людського. А в нього якесь незрозуміле здоровидло з недостатньо симпатичним обличчям і собачим прикусом. Дівчат то дуже веселило, по інтонаціям помітно.

А навіщо якимсь дурепам допомагати веселитись, сидячи в них перед носом? Ось Дарка і вирішила піднятись на другий поверх, в кімнатку, яку ділила з чоловіком.

З чоловіком…

Коли вона вирішила вполювати ельфа все здавалося простішим. Набагато простішим. Ельф взагалі був якоюсь безтілесною тінню. Яка десь є і через яку її чіпати не будуть. А тут хлопець. Чоловік. Котрому дуже багато років. Котрий посміхатися вміє. І руки в нього теплі. І гумор ще є, якщо вона хоча б щось в ельфах розуміє. І він зовсім не лялька, хоча на вигляд дуже схоже. У нього якісь свої бажання, він зовсім не хотів попадатися, а вона недостатньо дурна, щоб це ігнорувати, як ті дівки внизу. А іще з одруженням у ельфів щось не те. Якісь вони занадто покірні, дивно покірні, немов придивляються до чогось, чекають…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍