Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

Жаби, принци і дурні

Лялянівель відчував як в нього проростає обов’язок. Обов’язок чоловіка перед жінкою. Той, на який він сам погодився, хоча відмовитися не міг, через прокляте свято. Це свято теж проросло. В ліс. В кожного з його жителів. І якщо не хочеш бути вигнанцем, який не чує життя, не бачить себе і не може говорити з лісом, рвати ці паростки не можна. Бо разом з одним рвуться інші. У кожного свої. А можуть обірватися і зовсім всі разом.

І йому з дружиною все-таки пощастило. Вона насправді не хотіла його до себе прив’язати навіки. Їй справді потрібен був тільки рік. А потім можна буде повернутися, нічого не порушуючи, не рвучи обов’язок, не зраджуючи… насамперед ліс і себе.

Якщо б Лялянівель одружувався з дівою зі свого народу, перед тим, як проростити в собі сімейний обов’язок, вони б довго обговорювали що в нього входить, а що ні. Але з людьми нічого доброго з таких обговорень зазвичай не виходить. Люди майже не вміють твердо прийняти те, де цей обов’язок починається і чим закінчується. Немає в них тих кордонів. В сім’ї вони в них нечіткі, мінливі і занадто великі.

Так що з дружиною йому пощастило. Радіти треба.

А воно чомусь не раділося. І було образливо.

Краще б вона збрехала, тоді, коли впіймала і розповідала про свого майбутнього коханця та інші плани на життя. Неправильна якась дівчина. Занадто розсудочна. А їй зовсім мало років. Ельфійки вчаться чітко бачити потрібне значно пізніше. А до того теж себе обманюють. Вміють не помічати очевидного. Якось так.

А люди… Молоді дівчата щиро вірять, що кохають. Навіть якщо того кохання там і близько немає. Навіть якщо привабили багатства. Хоча, частіше, з коханням вони плутають бажання отримати щось цінне. Щось таке, щоб іншу заздрили. Найгарнішого парубка в місті. Найкращого нареченого з можливих. Майже казкового ельфа.

Про людей Лялянівель знав достатньо. І про дівчат, і про чоловіків. Чоловіки теж уміли плутати все на світі. Щиро і завзято. Пристрасно.

Він знав і був готовий, на всяк випадок. А доля взяла і підкинула йому цю, Дарку. Пристрасть якої не вміє затьмарювати розум. Не в такому ділі. Якій ельфи, схоже, взагалі не дуже подобаються. У якої плани, сила, бажання. І якій казковий чоловік потрібен всього на рік. Бо гордість та репутація.

Це злило. Ось таке відношення злило. Хоча Лялянівель признавав, що з дівчиною йому пощастило. І він ніколи не хотів щоб його кохала дівчина-людина. Навіть насправді кохала. Навіщо йому?

Але ж злить! Злить саме те, що їй насправді нічого від нього не потрібно. І вона непевно розуміє, що поки він на ній одружений, зможе спокійно жити в своєму лісі, не беручи участі в проклятому святі. І це також злить.

***

— Чого ти там сидиш, як горобець на гілці? Надутий такий? — життєрадісно спитала Дарка, відчинивши двері і перервавши спроби Лялянівеля розібратися, чого ж йому зараз не вистачає і звідки та дивна реакція. — Там внизу справді можна поїсти і навіть не отруїтися. Пахне смачно. Дівчата королев зображають. Бабуся в чорному якійсь дивній пані воском на листок капає. Ця бабуся гадалка, уявляєш? І в ваш ліс поїхала, щоб набратися сили. Ось її й переклинило. Я з її онукою розмовляла, так ми ще й не все бачили. Коли з лісу виїхали, бідну стару як затрясло. Вона покричала своє проникливе «геть, геть!». Сказала, що прогнала чийсь дух, який в вухо говорив. І заснула. Бідну онуку потім теж всю дорогу трясло і далі вона поїде на коні. Нехай бабця сама в тім своїм возі духів ганяє.

Поки говорила, дівчина встигла пройтися по кімнаті. Поправила скатертину на крихітному столику, заглянула в дзеркало, накинула на плечі широкий шарф, чи що воно таке, навіщось притопнула і прислухалася до скрипу половиці. Дуже діяльна особа.

— Ваші речі привезуть завтра. Птах прилітав, з магічною запискою, — продовжила розповідати новини дівчина. — Так що чекатимемо. Можна погуляти, тут неподалік є ставок з напрочуд милозвучними жабами. Уявляєш, яка екзотика. Ніколи милозвучних жаб не бачила. До них навіть різні дивачки приїжджають, ловлять, цілувати пробують. Хтось десь сказав, що насправді то зачаровані принци. Уявляєш, цілий ставок зачарованих принців.

Дарка смішливо пирхнула, і куток губ Лялянівеля смикнувся вверх, тягнучи за собою усмішку. Кривувату таку. Сувору, як насмішливо казав брат.

Дарка на мить зупинилася, з подивом глянула на ельфа і голосно видихнула.

— Так ти навіть на живого схожий. Треба тебе смішити, — вирішила вона і теж посміхнулася. — Хоч якась від мене користь, правда? Так що там з тими жабами? — завмерла вона, кумедно притуливши палець до верхньої губи. — Жаби-принци, іноземні, вкрадені, ось. Але дехто вважає, що принц там тільки один, а всі інші жаби заради маскування. Так що ця корчма непогано заробляє на жабах і любительках їх цілувати. Хазяїва, мабуть, моляться на тих жаб і охоронців для них давно винайняли.

Лялянівель навіщось кивнув. Хоча яке йому діло до зачарованих жаб? Тут би з собою розібратися. І з тим, чому так сильно хочеться щось довести ось цій дівчині. Яка зараз зовсім не схожа на богиню Сокиру. Мабуть тому, що богиня ніяк не впишеться в бідненьку, маленьку кімнатку. Тому вона відступила і сховалася. Але вона там точно є. Десь.

— Будемо їсти і на жаб дивитися? — спитала дівчина, знову зупинившись і поскрипівши половицею.

— Будемо, — кивнув Лялянівель.

Йому жити серед людей принаймні рік. Потрібно звикати. Не будеш ж цілий рік ховатися, як та зачарована принцеса в гірському замку. Ще якісь дивачки прийдуть рятувати і цілувати.

Дуже дивна думка, насправді.

Дарці вона б сподобалася. Особливо після милозвучних жаб.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно