Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Глава 7

Сідаю на край дивана. Складаю руки на ногах, ковзаю вогкими долонями по тканині джинсів. Не знаю чому так реагую. Все у мені тріпоче, вібрує, тремтить. Почуваюся жахливо. Кидає в жар, потім легше, але через мить знову гаряче. Намагаюся дихати так тихо, щоб і не чутно було. Не виходить. Шумний видих виривається з грудей. Легені печуть вогнем. Напружена, сповнена бажання втекти звідси. Готова до цього. 

Звук того як відсувається стілець дещо вибиває з незрозумілого стану. Повертає у повне усвідомлення де я. Данте встає, йде до мене тримаючи теку. Чорні штани, чорна сорочка, оголена шия визирає з-за розстібнутих ґудзиків. Рукави підкачані. На зап'ясті браслет з тонкого матеріалу. Лаконічний, витончений і шалено дорогий. Обличчя безжальне, наче вирок йде виносити. Сідає навпроти, відкидається на спинку дивана. Трішки схиляє голову впиваючись очима в моє обличчя. Якби я не хотіла витримати його погляд, не можу. Здаюся, відводжу очі. Надто пронизливо дивиться. 

— Як тобі Яна? — подібного питання точно не очікувала. 

Ковтаю слину, мовчу. Слів немає взагалі. Я німа стаю у його офісі. Відчуття, що хтось затулив рота долонею. Доводитися переборювати себе. Ну ж бо, я ж не така! Не втрачаю дар мови. 

— Ваша помічниця? — вичавлюю з себе. Уточнення зайве, та воно само злітає з язика.

Марк всміхається, проте лише очима. 

— Моя. 

Прокашлююся.

— Мила дівчина. 

Чоловік кладе мені на коліна теку. Ковзає очима по тілу з ніг до голови. 

— Читай. Підписуй. — сухо, коротко.

Відкриваю. Гортаю папірці, вчитуюся у кожне слово. Все про приймання на роботу. Буду продавати книги, рекомендувати їх, і, звичайно ж, приймати раритетні видання. Визначати цінність, а в кінці кожного місяця надавати звіт самому Данте. Він буде вирішувати, що робити з книгами. 

— Ти завжди можеш відмовитися. Знайдеш собі іншу роботу, — лунає, поки дочитую договір. Мабуть, моє обличчя надто красномовно каже, що думаю стосовно всього цього.

Підіймаю на чоловіка очі. Хмикаю тихо. Так, можу. Звісно ж можу. Але цей магазинчик для мене важливий. Він — частина мого життя, причому левова. Всі книги — мої, хоч тепер не належать мені. Досі не розумію, як же так? Нехай територія, нехай будівля... Але книги, чому вони теж тепер не мої? Та і, чоловік знає, тут працювати фактично ніде, крім як на нього. Він же окупував більшу частину містечка…

— Ви знаєте, що не можу. 

Данте стенає плечима, мовляв, я ж не примушую тебе. Це твій вибір. 

— Тоді підписуй, — голосом, від якого все стискається. 

Знаю, це лише договір про роботу, але таке враження, що підписую смертний вирок. Беру ручку турботливо подану чоловіком й ставлю підпис. Віддаю папери.

— Можу йти? 

Всміхається одним кутиком рота.

— Ні. 

Соваюся на дивані. 

— Щось ще? 

Нахиляється, спирається ліктями на ноги й в очі дивиться. Напівтемрява ховає частину його обличчя.

— Твій батько б'є тебе? 

Питання підлогу вибиває з-під ніг. Добре, що сиджу. Прошиває наскрізь болем й…соромом? Так, саме ним. 

— Чому так вирішили? — сухо у відповідь.

— Дід тоді? 

Зіщулюю погляд, хмикаю.

— Ніхто мене не б'є. 

— Мати мертва, бабуся теж. Подруга, друг тут. Стосунків ніколи не було. Відмінниця, відповідальна, привітна, нікому не відмовляєш в допомозі. Самотня. Відлюдниця. Бідна. — фактами в обличчя сипле. — Подобається власне життя? 

Гнів з іскри стає пожежею. Холодно викарбовую:

— Вас не повинне цікавити моє особисте життя. Дуже неприємно, що порпалися у…всьому.

— Служба безпеки дізнається про усіх працівників. — безапеляційно. — Немає ніякої таємниці? Темної плями? 

— А ви шукаєте? Гадаєте, що… — хотіла сказати, що не всі, як він. Вчасно прикушую язика. Не варто. Він не вартий цих слів. 

Встаю. 

— Сядь.

Наказ кисень з легень вибиває. Дивлюся на чоловіка зверху вниз.

— Ми не на роботі. Я не повинна....  — пискаю. Впевненість та рішучість дуже швидко випаровуються, як і гнів. 

Я не розумію чого він хоче. Не розумію чого намагається досягти. Не розумію власної реакції на нього. 

— Повернімося до питання: хто тебе б'є? 

— Вас не обходить моє особисте життя. 

— Приховані брудні секрети обходять. Все впливає на мою роботу, Іскра. 

Данте так вимовляє моє прізвище, що холод шкіри торкається майже фізично. Сідаю, попри те, що не збиралася. 

— У мене немає секретів. 

Чоловік вигинає брови. Не вірить. Ніби…знає? Господи, ні. Не може. Я не думала про це. Ніхто нічого не знає. Ніхто ніколи не дізнається. 

— Чому ти ніколи ні з ким не зустрічалася? 

Питання дратують. Не хочу відповідати на них. Хочу втекти. Додому, у безпечне місце, до дідуся під крило. 

— Не було бажання.

— Чи був страх? — різко лунає.

Встаю так швидко, що на мить в очах темніє. 

— Чого ви досягаєте цими питаннями? 

— Буду знати, коли відповіді отримаю.

Мене трусить. Стискаю пальці й розстикую. Страх ковзає тілом у судинах замість крові. Страх, що хтось дізнається. Винесе на загал те, що я так ретельно приховую. Те, що мітку б у нашому містечку поставило і зробило з мене повію. 

— Не лізьте у мою сім'ю глибше, ніж вже це зробили, — затравлено прошу. 

Йду. Тікаю, інакше вибухну, або зроблю щось. Данте дає. Цього разу не тримає, не наказує. Єдине, я чую його кроки позаду. Він слідом. Не відстає, хоч тримається на відстані. 

Вибігаю на двір. Під будівлею стоїть машина, водій поруч, відкриває дверцята. Обертаюся, Марк позаду.

— Сідай. 

Не хочу. Не хочу їхати з ними. Говорити. Навіть одним повітрям дихати. 

Легкий поштовх і я в машині. Марк сідає поруч та закриває дверцята. Автомобіль заводиться та мчить до мого дому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍