Джон Гришем - Бар «Когут»

Згоден, але в Ґорді має бути лікар: або тут, або вдома. Лікар, який його знає, доглядає, виписує ліки, розуміє, що потрібно робити, коли він у поганому стані. Якщо ми розкажемо його батькам, вони принаймні повідомлять лікаря. Нехай ми його розлютимо, але йому нададуть потрібну допомогу.

— Маєш рацію, — погодилася Зола. — До речі, лікар десь тут. Ґорді відвідує його щомісяця.

— Знаєш, як звати?

— Ні. Я вже намагалася його знайти, але марно.

— Гаразд, — сказав Марк, — може, пізніше. А зараз ми мусимо знайти Ґорді.

Вони випили каву й прикинули, що шукати його містом неможливо. Підійшла офіціантка й запропонувала сніданок. Вони відмовились. Ніхто не мав апетиту.

— Маєш якісь ідеї? — спитав Марк у Золи.

— Ніяких, — похитала головою вона. — Минулого тижня він зникав двічі. Уперше сів на потяг до Нью-Йорка й пропадав три дні. Коли повернувся, майже нічого не розповів, сказав тільки, що напав на слід Гаспидяки. Думаю, він там із кимось зустрічався. Цілий день він тинявся по дому — майже весь час ми були разом. Він пиячив і багато спав. Потім я повернулася додому з роботи, але його й слід прочах. Два дні ніяких звісток. Це саме тоді він знайшов звільненого з Фоґґі-Боттому викладача.

— А ти знаєш, що він згодом робив? — спитав Тодд.

— Ні. Два дні тому він зачинився в себе й не хотів мене бачити. Мабуть, саме тоді він пересунув меблі та почав обліплювати стіну.

— А як багато ти знаєш про стан його здоров’я? — поцікавився Марк.

Вона зітхнула й завагалася:

— Це ж усе конфіденційна інформація, хлопці, розумієте? Я присягалася йому берегти таємницю.

— Годі тобі, Золо, ми всі тепер залучені, — заперечив Марк. — Авжеж, це конфіденційно.

Вона озирнулася навкруги, мовби хтось міг підслуховувати:

— Минулого вересня я знайшла його пігулки, і в нас відбулася розмова. Йому діагностували біполярку, коли він навчався в коледжі, але він нікому не казав, навіть Бренді. Згодом їй теж сказав, так що вона знає. Завдяки терапії та препаратам він зазвичай поводиться нормально.

— Я і не підозрював, — сказав Марк.

— Я теж, — озвався Тодд.

— Для біполярників це звична справа,— вела далі Зола,— перетнути межу, вважаючи, що ліки їм уже не потрібні. Вони добре почуваються, переконавши себе, що любісінько обійдуться без препаратів. І перестають їх вживати. Відтак усе повертається на кола свої, і вони часто вдаються до самолікування. Це й трапилося з Ґорді, хоча його гнітило й багато інших турбот: усі ці негаразди з юридичною школою, неможливістю працевлаштування, боргами, і, що гірше — він відчував, що його змушують одружитися. Йому було недобре ще на День подяки, але він робив усе, щоб це приховати.

— А чому ти нам не сказала?

— Бо він зненавидів би мене. Ґорді переконував себе, що він справжній мужик і якось прорветься. І, якщо озирнутись назад, він був у нормі. Але перепади настрою ставали дедалі різкішими, особливо, коли він почав пити.

— Треба було нам розповісти, — наполягав Марк.

— Я не знала, що й робити. Раніше я ніколи з таким не стикалась.

— Пошуки винуватців зараз недоцільні, — сказав Тодд Марку.

— Вибачте.

— Уже майже восьма година, — зауважив Тодд, зиркнувши на екран телефона. — І ніяких звісток від Ґорді. Опівдні я, мабуть, піду до бару й відпрацюю зміну. А ви що робитимете?

— Мені на десять, — відповіла Зола. — На кілька годин. Вона тимчасово працювала в невеличкій бухгалтерській компанії.

— Ну, — сказав Марк, — я повернувся з дому завчасно, плануючи розпочати підготовку до адвокатського іспиту, але насправді мені не дуже кортить цим займатися. Мабуть, я краще піду до «Несе Скелтон» і весь день буду підлещуватися до майбутнього начальства, намагаючись справити враження потрібного і доречного. Звісно, задарма. Напевне, їм потрібна допомога в копіювальній.

— Бачу, любиш ти право, — зіронізував Тодд.— А я вдосконалююсь усе більше в барі.

— Дякую.

— Здається, — зітхнула Зола, — все, що ми можемо зробити, — це чекати.

Тодд оплатив каву й вони вийшли з їдальні. Коли вони пройшли квартал, задзижчав телефон Золи. Вона витягла його з кишені, подивилася на екран, і, заклякнувши, вимовила:

— Ґорді. Він у Центральній тюрмі.

О ЧЕТВЕРТІЙ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ранку Ґорді зупинив патрульний, який помітив «мазду», що кривуляла по Коннектикут-авеню. Під час перевірки на тверезість він хитався і зрештою погодився дмухнути в трубку. Монітор пристрою показав 0.11, і Ґорді одразу закували в кайданки та помістили на заднє сидіння поліційної машини. Його «мазду» евакуатор відтягнув на міський штрафмайданчик. У в’язниці він знову пройшов тест — із тим самим результатом. У нього взяли відбитки пальців, сфотографували, зареєстрували й кинули до витверезника із шістьома такими, як він. О восьмій ранку судовий пристав відвів його в маленьку кімнату, вручив йому телефон і сказав, що він має право на один дзвінок. Той зателефонував Золі, після чого судовий пристав забрав телефон і знов одвів Горді в камеру.

Через півгодини трійко його друзів пройшли крізь головний вхід Центральної тюрми, потім через металошукач і попрямували до великої зали, куди, вочевидь, родичі та друзі приходили, щоб звільнити своїх близьких після злощасної ночі. Уздовж трьох стін стояли шеренги стільців, захаращені газетами та журналами. У дальньому кінці зали було велике віконце, за яким двоє службовок у формі займалися паперами. Усюди товклись поліцейські, час від часу розмовляючи з приголомшеними й знервованими людьми. Таких там налічувалося більше десятка — батьки, дружини, друзі, — всі мали переляканий вигляд, усі метушилися. Двоє чоловіків у поганих костюмах і з пошарпаними портфелями поводилися тут, як у себе вдома. Один теревенив із поліціянтом, який, вочевидь, добре його знав. Інший мав нараду з подружжям середнього віку. Жінка плакала.

Марк, Тодд і Зола, зайнявши стільці у кутку, деякий час придивлялись до оточення. Минуло кілька хвилин, і Марк наблизився до віконця, сором’язливо посміхнувся службовці й сказав, що прийшов забрати свого друга Ґордона Таннера. Службовка подивилась якісь папери і відправила його кивком до стільців, мовляв, це займе якийсь час. Марк повернувся до свого місця поміж Тоддом і Золою.

Юрист, який говорив із поліціянтом, час від часу кидав на них оком і невдовзі підійшов. На ньому був лискучий бронзовий костюм-трійка, начищені чорні туфлі з довгими гострими носками, що загиналися вгору, ясно-блакитна сорочка