Майкл Крайтон - Загублений світ

Малкольм спохмурнів. От сучий син, подумав він.

— Беверлі! Після того, як зателефонуєш Елізабет, набери офіс Ричарда Левіна. Мені треба поговорити з ним просто зараз.

Загублений Світ

Ричард Левін притулився обличчям до теплої поверхні скелі і зупинився, щоб перевести подих. У п’ятистах футах нижче вирували океанські хвилі, з гуркотом розбиваючись на блискучі білі бризки об чорні скелі. Човен, що його привіз, вже знову прямував на схід, перетворившись на білу цятку на обрії. Він повинен був повернутися, бо ніде на цьому пустельному, негостинному острові не було безпечної гавані.

Тепер вони опинилися сам на сам.

Левін зробив глибокий вдих і подивився вниз на Дієго, який стояв на скелі у двадцяти футах під ним. Дієго був навантажений рюкзаком, де було все обладнання, але він був молодий і сильний. Він весело посміхнувся і кивнув головою.

— Сміливіше. Вже не так далеко, сеньйоре.

— Сподіваюся, — відповів Левін. Коли він дивився на скелю в бінокль з човна, вона здалася йому гарним місцем для сходження. Але насправді її поверхня виявилася майже вертикальною і неймовірно небезпечною через те, що її вулканічна поверхня кришилася і розсипалася.

Левін підняв руки і дотягнувся пальцями до наступної опори. Він вчепився у скелю; покотилися камінці і його рука зісковзнула. Він знову схопився, а потім підтягнувся вгору, важко дихаючи від напруги й страху.

— Лише двадцять метрів, сеньйоре, — підбадьорив його Дієго. — Ви зможете.

— Звичайно, зможу, — відповів Левін. — 3 огляду на альтернативу.

Коли він наблизився до вершини скелі, вітер посилився, засвистів у вухах, смикаючи його за одяг. Здавалося, ніби він намагається тримати його подалі від скелі. Дивлячись вгору, він побачив густе листя, що росло просто на краю обриву.

Майже на місці, подумав він. Майже.

А потім, з остаточним ривком, піднявся на вершину і звалився, скотившись у зарості м’якої, мокрої папороті. Все ще важко дихаючи, він озирнувся і побачив, як легко йде Дієго. Присівши у заростях навпочіпки, він усміхнувся. Левін відвернувся, дивлячись на величезні папороті над головою, відсапуючись і вивільняючи напругу, накопичену під час довгого підйому. Його ноги просто палали.

Але це неважливо — він був тут! Нарешті!

Він дивився на джунглі навколо. Це був первісний ліс, непорушений рукою людини. Саме так, як на супутникових знімках. Левін покладався на супутникові фотографії, бо не існувало жодних доступних мап приватних островів — таких, як оцей, свого роду Загублений Світ, ізольований посеред Тихого океану.

Левін слухав шум вітру, шелест пальмового листя, з якого на його обличчя крапала вода. А потім пролунав інший звук, — далекий, ніби крик птаха, але глибший, більш звучний. Прислухавшись, Левін почув його знову.

Різке шипіння поруч змусило його озирнутися. Дієго чиркнув сірником, щоб запалити сигарету. Левін швидко присів і відштовхнув руку молодика, похитавши головою — ні. Дієго спохмурнів, спантеличений.

Левін приклав палець до вуст.

Він показав рукою у напрямку, звідки лунав крик.

Дієго знизав плечима, вираз його обличчя був байдужим. Його це не вразило. Він не бачив ніяких причин для занепокоєння.

Це тому, що він не розуміє, проти чого вони йдуть, подумав Левін, розстібнувши темно-зелений рюкзак і почавши збирати велику гвинтівку «Ліндстрадт». Вона була виготовлена спеціально для нього у Швеції і втілювала останні технології полювання. Прикрутив ствол, загнав обойму, перевірив газовий заряд і передав гвинтівку Дієго. Дієго взяв її, ще раз знизавши плечима.

Тим часом Левін витяг із кобури чорний анодований пістолет «Ліндстрадт» і застібнув її на поясі. Він двічі перевірив, чи пістолет на запобіжнику, і поклав його назад у кобуру. Левін став на ноги, жестом вказавши Дієго йти за ним. Дієго застібнув рюкзак і знову почепив його на плечі.

Двоє чоловіків рушили вниз схилом, подалі від скелі. Майже одразу ж їхній одяг просякнув водою, що крапала з листя. Попереду нічого не було видно; з усіх боків їх оточували щільні джунглі, тож вони могли бачити лише на кілька ярдів перед собою. Листя папороті було величезним, завбільшки і завширшки з людину. Рослини сягали двадцяти футів у висоту і мали грубі гострі стебла. А високо над папоротями сонячне світло затуляла щільні крони дерев. Вони мовчки рухалися в темряві по вологій, багнистій землі.

Левін часто зупинявся, щоб звіритися з наручним компасом. Вони прямували на захід, вниз по крутому схилу вглиб острова. Він знав, що острів являв собою залишки стародавнього вулканічного кратера, еродовані та розкладені століттями атмосферних впливів. Внутрішня місцевість складалася з ряду хребтів, що вели до підніжжя кратера. Але тут, зі східного боку, рельєф був особливо крутим, нерівним і ненадійним.

Левіна охопило відчуття ізольованості, ніби він повернувся до первозданного світу. В нього калатало серце, коли він ступав униз схилом, через болотистий струмок, а потім знову. У верхній частині наступного хребта він зупинився посеред заростей і нарешті відчув довгоочікуваний вітер. Звідси він міг побачити дальній край острова, край чорного обриву, що був за милі звідси. Між цими обривами та місцем, де вони стояли зараз, годі було побачити щось крім джунглів, що колихалися легкими хвилями.

Стоячи поруч із Левіном, Дієго видихнув:

— Фантастіко.

Левін швидко змусив його замовкнути.

— Але ж сеньйоре, — запротестував той, показуючи на краєвид. — Ми тут самі.

Левін роздратовано похитав головою. Він говорив із ним про все це ще у човні. Щойно прибудемо на острів, голосно не розмовляти. Ніякого гелю для волосся, одеколону, сигарет. Усі продукти харчування щільно запечатані в поліетиленових пакетах. Все упаковано з великою обережністю, щоб нічого не видавало запахів або звуків. Він знову і знову нагадував Дієго про важливість усіх цих запобіжних заходів, але тепер було очевидно, що той не звернув на це жодної уваги. Він не розумів. Левін сердито тицьнув його і похитав головою.

Дієго усміхнувся.

— Годі Вам, сеньйоре. Тут самі птахи.

У цей момент вони почули глибокий, гуркітливий звук, якийсь неземний крик, що пролунав з лісу десь під ними. За мить з іншого краю лісу пролунав крик у відповідь.

Очі Дієго розширилися.

Левін прошепотів самими губами:

— Птахи?

Дієго мовчав. Він закусив губу і вдивлявся у ліс.

На півдні вони побачили місце, де верхівки дерев почали рухатися, — здавалося, ожила ціла частина лісу, ніби її рухав вітер. Але решта лісу залишалася нерухомою. Це був не вітер.

Дієго швидко перехрестився.

Вони ще раз почули крики, що тривали майже хвилину, а потім знову запала тиша.

Левін рушив униз по зарослому джунглями хребту, заглиблюючись у хащі. Він швидко рухався вперед, дивлячись під ноги, щоб не наштовхнутися на