Кадзуо Ішіґуро - He відпускай мене

у молодших класах ми, мабуть, визнали б, що саме її присутність, хоч як вона нас відлякувала, водночас дозволяла почуватись у Гейлшемі безпечно.

Щоб податись до неї без запрошення, слід було мати міцні нерви. А піти з такими вимогами, як у Роя, скидалось на самогубство. Але Рой уник того жахливого вичитування моралей, якого ми очікували, і протягом наступних днів ми довідувались, що вихователі теж розмовляють — і навіть сперечаються — про жетони. Врешті-решт нас повідомили, що ми таки будемо отримувати жетони, але небагато, бо якщо вашу роботу відібрала Мадам — це «виняткова честь». Це не вдовольнило жоден із таборів, тож знову розляглися суперечки.

Саме на цьому тлі того ранку Поллі Т. озвучила своє запитання міс Люсі. Ми сиділи в бібліотеці навколо великого дубового столу. Пам’ятаю, у каміні горіло поліно, а ми займались читанням п’єси. В якусь мить рядок п’єси наштовхнув Лору на якийсь дотеп на тему жетонів, і ми всі засміялись, зокрема й міс Люсі. Тоді міс Люсі сказала, що оскільки в Гейлшемі всі ні про що інше навіть не говорять, нам слід забути про читання п’єси і провести решту уроку, обмінюючись нашими поглядами щодо жетонів. Саме цим ми і займались, коли Поллі ні з того ні з сього запитала:

— Міс, а навіщо Мадам взагалі забирає наші речі?

Ми всі замовкли. Міс Люсі нечасто злилась, але коли вже злилася, то зміну настрою можна було визначити непомильно, і на якусь мить ми подумали, що Поллі зараз отримає прочухана. Але тоді стало очевидно: міс Люсі не злиться, вона просто глибоко замислилась. Пам’ятаю, як я гнівалась на Поллі, що вона так тупо зламала неписане правило, але водночас я нетямилась від збудження: що може відповісти міс Люсі? Я, безсумнівно, не була єдина, кого охопили ці суперечливі емоції: фактично кожен метнув у Поллі гострим поглядом, перш ніж нетерпляче обернутись до міс Люсі — і це було, вважаю, страшенно нечесно щодо Поллі. Після тривалої мовчанки міс Люсі мовила:

— Все, що я можу вам сьогодні сказати: вона забирає їх із поважної причини. Дуже важливої причини. Але якщо я спробую пояснити її вам зараз, навряд чи ви зрозумієте. Сподіваюсь, одного дня вам усе пояснять.

Ми на неї не тисли. Навколо столу запанувала атмосфера глибокого збентеження, і хоч як би ми нетямились від бажання почути більше, ще дужче прагнули, щоб ця розмова зійшла з непевної стежки. Вже наступної миті ми знову з полегшенням сперечались про жетони — може, дещо вдавано. Але слова міс Люсі мене стурбували, і я думала про них вряди-годи протягом наступних кількох днів. Ось чому того дня біля ставка, коли Томмі розповідав мені про розмову з міс Люсі, яка сказала, що нас «недостатньо навчають» певних речей, у мене в голові виринув спогад про той випадок у бібліотеці, а також про один чи два схожі епізоди.

Поки ми говоримо про жетони, я хочу розповісти трохи про Розпродажі, про які я вже кілька разів згадувала. Розпродажі були для нас дуже важливі, тому що завдяки їм ми могли отримувати речі ззовні. Наприклад, футболку Томмі було придбано на Розпродажу. Там само ми купували собі одяг, іграшки, особливі речі, не створені руками інших учнів.

Раз на місяць нашою довгою дорогою прибував білий фургон — і весь корпус разом із прилеглими територіями наповнювався збудженням. У мить, коли фургон починав заїздити у двір, там уже чекав цілий натовп — переважно учні молодших класів, тому що коли тобі вже минало дванадцять або тринадцять, ти не міг дозволити собі так відкрито демонструвати захват. Але насправді захоплені були геть усі.

Згадуючи про це сьогодні, стає дивно, що ми так хвилювалися, оскільки зазвичай Розпродажі були великим розчаруванням. На них не було нічого, що бодай віддалено можна вважати особливим, тож ми витрачали наші жетони, обмінюючи зношені чи поламані речі на приблизно такі самі. Але розгадка в тому, мабуть, що кожен із нас колись таки знаходив щось особливе на Розпродажу: куртку, годинник, кілька ремісничих ножиць, які ніколи так і не використовувались, натомість завжди гордо зберігалися біля ліжка. Кожному з нас доводилось одного разу щось таке знаходити, тож хай там як ми намагалися вдавати протилежне, нікому так і не вдавалось витрусити з себе давні відчуття надії і хвилювання.

Хоча був таки певний сенс у тому, щоб стирчати біля фургона, поки його розвантажували. Якщо ти вчився у молодших класах, то міг ходити хвостиком до комори за двома чоловіками в комбінезонах, які переносили великі картонні коробки, допитуючи їх, що там усередині. «Багато подаруночків, сонечко», — звучала звична відповідь. Далі, якщо ти продовжував запитувати: «Але там — щедрий урожай?» — вони усміхалися рано чи пізно і відповідали: «О, так і є, сонечко. Дуже щедрий урожай», — приносячи тими словами трепетну радість.

Коробки нерідко були відчинені, тож можна було угледіти в них різні речі, а іноді — хоч вони й не мали на це права — чоловіки дозволяли витягнути кілька предметів назовні, щоб краще їх роздивитись. Ось чому на безпосередню мить Розпродажу через тиждень чи більше школою ширились різноманітні чутки — наприклад, про винятковий спортивний костюм або музичну касету, і якщо починались якісь проблеми, то майже завжди їхньою причиною ставало те, що одночасно кілька учнів прикипіло серцями до тієї самої речі.

Розпродажі були цілковитим контрастом порівняно з приглушеною атмосферою Днів обміну. Їх проводили в Обідній залі, яка повнилась юрбами і галасом. Штовханина і крики були складниками загальних веселощів, тож більшість часу всі перебували в хорошому гуморі. За винятком моментів, коли, як я вже казала, то тут, то там траплялися збої і учні починали хапати і смикати речі, іноді — битися за них між собою. Тоді наглядачі погрожували все закрити, а всі ми опинялись перед імовірністю вичитування з боку міс Емілі на зборах наступного ранку.

Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу — зазвичай на зборах ми стояли — і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть