Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

як можна було би побоюватися з огляду на його статус, створює підстави, з яких виростає коротша, ніж встигаємо осягнути, мить. Лаштує пастку і кидає рятівну драбинку; поширює імпульси, впливаючи на траєкторію, іноді вирішально, одначе не абсолютно, мовби грайливо натякаючи, що, зрештою, все залежить від нас, від яких не залежить нічого.

Складався не передбачений жодною програмою екзамен. Лава, на якій ми всі опинилися, пахнула раннім дитинством, низька і світла, з трикутним вирізом зісподу на дошках, що її тримали, і з такими самими трикутними вирізами на заокруглених кінцях лакованої поверхні, на якій ми сиділи. Вони розташовувалися одна за одною, легким півколом, мов у домашньому кінотеатрі. Перебуваючи на межі дитинства і зрілості, ми не були підлітками, але й перестали бути дорослими, якими, втім, почувалися, — наша дорослість не була затверджена штемпелем у паспорті, бракувало її документального визнання. Паспорти було анульовано, про що ми хіба туманно здогадувалися. Навколо лежали розкидані іграшки, ми сиділи й чекали на те важливе, що мало відбутися і про що жодний із нас не сказав би, в чому воно полягатиме. Початок відтягувався, не з’являвся ніхто, хто міг би бодай щось прояснити. Аксесуари дитячості існували незалежно від нас, ми перебували з ними в різних світах, що раптом зійшлися клином на одній площині.

Не покидало відчуття, що кожний із нас знає більше — те таємниче ЩОСЬ, яке ставало козирем, яким ми, утім, не могли скористатися. Як не парадоксально, це ЩОСЬ нас об’єднувало, урівноправнювало й урівноважувало, робило спільниками швидше, ніж ми збагнули б, що відбувалося.

Ось з’явилась фігура Ікс, величина велична і непідступна; спалахнула напнута між її верхівками фольфрамова нитка: «Оиень!» — «Оиень», — відповіли ми в один голос. Її супроводжувала фігура Ігрек, беручка і моторна рогатка, якою шибеники стріляють по горобцях. Сухо привітавшись, фігура Ікс відразу взялася за добування скрученої в рулон докладних пояснень суті; не чуючи жодного слова, я схоплював тим не менше все, про що йшлося. Наближався важливий момент, вирішальне випробування, ЕКЗАМЕН. Фігура Ігрек, стоячи збоку й асистуючи, давала цінні рекомендації, які ми уважно слухали, дехто робив нотатки. «Ои ій’е еаеаор, ім еба ати і атися. Оуіло?» — «Угу», — закивали ми головами.

Ми сиділи в іншому приміщенні, чіткий кольороподіл зник, барви стали розмитішими і загальнішими, утворивши панораму, об’єднану переважанням сірого. Зараз відкриють конверт й оголосять теми, порушивши тишу канцелярським шелестом, але тут я почав прокидатися: як так? А університет? А кафедральні адюльтери? А не завершена, мов не дописаний портрет, дисертація? Продираючись крізь джунґлі абсурду, що зводили нанівець акустику слова, я щосили гукнув: «Як так?! Я ж закінчив університет! Я відпрацював там сто років! Я асистент!»

Поверх другий. Вектор

Обравши напрям, ми перетворюємо пункт, в якому перебуваємо, на початок відліку, розгортаючи папірус скромних трудів і днів, нашого нетривалого кокетства з буттям. Неправильно обраний напрям ставить нас перед непосильним завданням — необхідністю згорнути сувій. По-перше, немає ґарантій, що, розгорнувши інший, ми оберемо кращий шлях. По-друге, наївно гадати, що ми взагалі матимемо можливість ще раз його розгорнути. Через те, що нас позбавлено розкоші схибити, цей єдиний наш шанс — не так мистецтво, як збиткування, з легковажною великодушністю надане нам для того, щоб ми мали змогу чинити його над собою. Це все пригнічує і закликає до пильності.

Коли сходить сонце, планета виглядає опуклішою. Вдень, а особливо надвечір, відчуття притуплюються, розчиняючись у звабливих фантомах і скоромних ілюзіях. Серед вигадливого моря субстанцій ми подібні до квітки, що, не встигнувши розпелюстившись, заплющує келих. Ретроспектива — увесь наш багаж, що нагадує чи то шлюбний посаг, чи брилу в руках Сізіфа. Втім, без ретроспективи немає проспективи, немає, зрештою, перспективи. Дивлячись назад, ми насправді відтворюємо ту частину себе, що обрала собі громадянство. Чи вільна квітка обрати собі громадянство? Чи теплиця, без якої вона не ростиме деінде, замінить їй батьківщину? Чи дозволить собі один компонент те, до чого не вільно другому?

Тим часом воно стелиться заквітчаною в’яззю на манускрипті. Воно — наш Південь, росянисті степові ранки, коли ми прокидаємося в просяклих пароссю спальних мішках і наметах, які складаємо і рушаємо далі — туди, звідки обрій простягає нам руку надії.

Поверх третій. Пороги

Щоразу, перш ніж переступити поріг, я затискаю пальцями ніс. З роками ця нескладна процедура настільки вбилася в звичку, що я автоматично проробляю її, переступаючи геть інші пороги, які з означеним спільного не мають нічого, крім хіба ідеї розмежування.

Я перестрибую через дві, по змозі три, а в особливо спортивні моменти життя й чотири сходинки, доки опиняюся на потрібному поверсі. Іноді, коли одна рука зайнята, а іншою доводиться оперувати ключами, я беру і просто тамую дихання, наче пірнальник, що шукає корали і мушлі.

Можна подумати, що я вдаюся до такого превентивного заходу через сивуху, що, бродячи на підвіконнях помешкань, проникає на сходову клітку. Через сечу, що тхне з коридорних закутків. Піт, який не вивітрюється. Сміття, виставлене за поріг. Кота, що, отруївшись призначеною для пацюків приманкою, розкладається, до чого нікому немає діла, під сходами. Речовину, яку, поборюючи комарів, щокілька тижнів розпульверизовує санстанція. Запахи, що, просочуючись із помешкань на коридор, утворюють бурлескову какофонію, в яку домішується сморід з підвальної ями, де втопився головний інженер комунального підприємства «Любисток», п’яниця, нероба і волоцюга, і куди тепер щороку приходить піп, щоб разом із мешканцями під’їзду помолитися за протверезіння та упокій його, котра вже давно упокоїлася, душі.

Тим часом вода, заливши трюми, не піднімається за вимиту у фундаменті ватерлінію. Пошарпаний негодами, корабель усе ще не йде на дно.

Я переступаю поріг, і двері позаду зачиняються.

Поверх четвертий. Шулердобель

«Я ніколи не бачив таких черешень», — подумав я. «Я ніколи не бачила таких черешень», — сказала вона. «Які стиглі!» — «Чорні, мов смоляні згустки». — «Їх ніхто не збирає». — «Вони сохнуть, гниють і зникають». — «Вони досконалі у своїй стиглості». — «У дитинстві ми рвали їх по чужих садах ще майже зеленими».

Ми йшли посипаною шутером стежкою, на сонці грілася саламандра, мурахи-ковалі переносили білі капсули зі своїми спадкоємцями, точніше з ідеєю спадкоємців, логосом усередині. Що далі ми рухалися, то більше зникав з овиду наш будинок, схожий на краба з розтрощеним панцирем. То була химерна споруда. Стояла вона відразу над струмком, удень і вночі у відчинені вікна чувся шум швидкої води. Перед входом росли смереки, мов подзвін по країні покинутої