Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

герой, тоді ще звичайний черговий, один із, кинувся вплав, витиснув шибу вікна, яке годі було відчинити, в’юном прослизнув у вузький простір приміщення, де ще світилися ґудзики управління, через лічені хвилини відбудеться замикання і виб’є струм; він пливе, дотягується до червоного важеля, гне його щосили додолу.

В Місті завили сирени, застогнали дзвони, від яких прокинувся я, який так само нічого не відав і не підозрював. Мій внутрішній інструктор, що також не дрімав, кинув мене на ноги, примусивши одягти штани і футболку, прихопити паспорт і харчі, після чого виштовхнув на коридор. Я перескочив через сходинки, я вже смикав наглухо замкнені двері каземату в твердому намірі сховатися усередині, як на порозі будинку, який я мить тому покинув, постав Абд Ель-Рагман, а через хвилю з’явився сам Кара Гасан, заспаний і розтривожений. Ми мовчки перезирнулися.

Першим отямився Абд Ель-Рагман. Зникнувши в кімнаті, він спробував увімкнути телевізор, що його велів поставити в сподіванні побачити коли-небудь з екрана свій наразі єдиний фільм, проте телевізор не працював, рівно, як урвались сирени. Перш ніж ми перезирнулися вдруге, побіг сходами вниз Кара Гасан, щоб через кілька секунд винести нагору приймач, старенький транзистор на батарейках, який був вірним супутником його катакомбного життя, він покрутив його, і з мембрани прорвався голос черевомовного Левіафана, володаря вод і стихій, який повідомляв про повінь у Місті, в якому ми були гістьми, а тепер ще й заручниками і, що там таїти, — рятівниками.

Ми дружною трійцею кинулися до муру, де перед нами, ген удолині, відкрилося видовище потопаючого Міста — великого, гордого і... безпорадного. Плавали човни, а дахи будинків перетворилися на плоти, і тільки кілька десятків висотних споруд трималося на залізобетонних палях, поодинокі дерева, ще не знесені водами, майоріли скорботними прапорами. Тисячі людей тулилися на цих останніх острівцях суходолу й надії, хапалися за балки і будь-що, що трималося на воді і тримало їх. Лише вегетаріанці сиділи на великих листках лотоса, схрестивши ноги й заплющивши очі, тоді як угорі кружляло в жалібному ячанні місцеве птаство.

Чимало людей шукало рятунок на схилах Замку, так що небавом наш будинок перетворився на табір утікачів. Вони приходили, мокрі і виснажені, цокотіли зубами, ми розтирали їхні ладні впасти в післястресову депресію спини: в кожного з нас були рушники, різних розмірів і візерунків, від яких пахло фіалками й арктичною свіжістю. Ми розклали на подвір’ї вогонь і напнули линви, сушився промоклий до нитки одяг і кипіла в казанках вода, заливався окропом чай і бубнявіли пластівці. Абд Ель-Рагман добув з морозильних камер свого холодильника, сконструйованого спеціально до його приїзду, кусні баранини, покладеної на чорний день, ми смажили і варили юшку. Настрій вдалося врятувати, що означало — ми врятували себе і людей, бодай тих, що долізли сюди, шукаючи порятунку. Ми не легковажили і нас не пройняла скруха — з простирадел, підодіяльників і наволочок ми сукали канати, спускаючи вниз, де хлюпотіла і пінилася вода, ми витягували тих, кого прибило до схилів, ми рятували дорослих, вагітних, дітей. На воді плавали кухонні комбайни і коркотяги, декоративні квіти і нічні комбінації, мікрохвильові печі і мариністичні акварелі з місцевої галереї — зображені на них шхуни не могли, хоч як це було би доречно, нікого підібрати.

Тривога зросла, коли під водою опинився третій ярус. Ми почали рубати дерева і будувати корабель. Ми збудували його і назвали «КОВЧЕГ». Ми всі вмістилися в ньому. Узявши кожної тварі по парі — лише слона, що втік зі звіринця, самого, ми відштовхнулися від верхівки гори, яка незабаром теж мусила зникнути під водою, і попливли. Мене огорнув сум. «Чому, чому, — питав я, — мало так статися?» І тут знову озвався голос: «Содом і Гомора!» — «Ні, — благав я. — Врятуй їх. Це добрі люди, гостинні й співочі, мов солов’ї у краю, де я народився і виріс. Ти сам їм допіру благоволив. Не відали вони, що чинили. Я теж, каюся, на мить піддався спокусі. Порятуй їх». — «Вони занедбали високе і віддались низькому». — «Через Твою тривалу відсутність». — «Це не причина бити поклони молоху дрантя і брязкалець». — «Вони забули про Тебе». — «Забули — я нагадаю!». — «Усемогутній, — стрілило мені. — Порятуй ЇЇ». — «Телепню, її тут немає. Її тут ніколи не було». — «Але ж я спав із нею!» Громоголосо розреготався Усемогутній, почали спадати води і було врятоване Місто.

Вдруге зацвіли каштани, їхні білі свічки сяяли поруч з їжакуватими, майже достиглими плодами, чого не траплялося досі і ніколи не буде опісля. То була перемога життя над стихією, прощення над переступом, сміху над скрухою. Забуяли трави і заколосились поля, удобрені річковим мулом, зацвірінькали горобці і завалували пси на подвір’ях, висохла бруківка і полинули вичищеними від бруду коліями трамваї. Власники відкрили бутіки і, стоячи на дверях, приязно усміхалися. Фермери викотили тракторці, молокотяги звозили молоко, на прилавках знову з’явилися йоґурти. Сяяло сонце і пропливали чубаті хмаринки, пластуни вирушали в гори, закохані — на нічні кіносеанси. Коти на подвір’ї нашої хатини терлися один об одного, муркотіли, лягали, вихробачувалися і катулялися. Ми повернули їм віру в ейдос.

Думки про НЕЇ

Я думав про неї, було так сумно, що ми не разом у цю благодатну пору, коли торжествує життя і священики починають казання словами «Возрадуйтеся, овечки!», мені її так не вистачало і я ніяк не міг зрозуміти Господнього реготу. Хай там що, я радів, що її не було тут під час повені. Я вірив, що обов’язково знайду її, що ми зустрінемося, що буде гепіенд і що наша сторі ту бі контін’юд[9]. Я мав на меті зробити ще не один спільний альбом, написати сценарій і зняти фільм — з нами у головній ролі, єднаючи нерозривними узами МИСТЕЦТВО й КОХАННЯ, що потребують одне одного, як вечір і ранок, хліб і вода, взаємно надихаються і доповнюються, порушуючи делімітацію і демаркацію, від чого тільки навзаєм виграють.

Дім пам’яті. Поверх перший. Екзамен

Розмитими силуетами пропливали високі білі вікна і заасфальтоване подвір’я у вигляді літери Н, виразнішали відчуття, настрої й запахи — наче все відбувалося щойно вчора. У пригадування тисячі шляхів, якими йде — інколи навпростець, у масштабі один до одного, часто, однак, зазнаючи метаморфоз — тоді воно вимірюється барвами, звуками, об’єктами простору. Воно — кисень, яким дихають наші фібри. Воно створює нас, відтворює і перетворює. Не вкидаючи у депресію,