Данило Туптало - Житія Святих - Квітень, Данило Туптало

виправилися добре. Випустили ж їх кожного з осібного темничного затвору й ув'язнення, прийшли вони до преподобного отця Микити, радячи і просячи, щоб і він погодився приєднатися до Теодота, — і вийде тоді з в'язниці. Не погоджувався ж Микита святий покинути ув'язнення, яке Христа ради терпів, і послухати їх ніяк не хотів. Наполягали отці: "Не можна, — казали, — вийти нам звідси, тебе тут покинувши. Мала річ, яку від нас вимагають, — щоб лише причастилися з Теодотом, а віру нашу собі збережемо, будьмо розважливими в час цієї нужди, малим себе звільнимо, щоб не всі ми загинули". Коли так вони наполягали й довго примушували, вийшов Микита преподобний, хоч не хотів, — не від злостраждання втікаючи ані мук не боячись, але настійливого прохання отців тих послухавши і на сивину старости їхньої зглянувшись, схилився до переконування їхнього понад волю свою, бо коли життя і смерть перед ним лежали, воля його була вибрати за правовір'я смерть, а не життя. Проте послухав у той час чесну спільноту, їхні ж і віру праведну, і добродійне життя знав. Йшли всі разом до псевдопатріярха того, він же їх, щоб легко зловити і приєднати до себе, ввів у якусь молитовницю, зумисне іконами прикрашену, задля того щоб отці ті, бачивши ікони святі, вважали його патріярхом правовірним. Там Теодот літургісав, прийняли Причастя з рук його, чули з уст його слова такі: "Якщо хтось не шанує ікони Христові, анатема хай буде". Це ж він говорив не тому, що сам ікону Спасителеву шанував, але лицемірив перед ними, щоб не сумнівалися співпричасниками йому бути. Після того кожен у свій монастир пішов. Преподобний Микита сердечним зранився жалем через те, що з Теодотом-лжепатріярхом, лицемірним підлещувачем, причастився. Бо й мале з путі праведної відхилення святий собі за цілий блуд мав. Замислив тому втікати в инший край і там у прогрішенні своєму каятися. І, увійшовши в корабель, відплив на острів, що Проконнис називався. Тоді роздумав собі, що де було прогрішення, там і каятися годиться. Повернувся знову до Візантії і, відкрито ходячи по граді, учив без страху людей, щоб трималися праведних догм, на Сьомому Вселенському Соборі святими отцями встановлених. Довідавшись про те, цар прикликав святого до себе і сказав йому: "Чому ти не йшов у монастир свій, як же инші ігумени пішли? Чому один залишився, ідучи за волею своєю, нашому ж велінню, як же чую, не підкорившись? Ні за що не маєш владу нашу? Послухай веління нашого і йди в монастир свій, якщо ж ні, то мучити тебе звелю". Святий лагідним голосом відповів, кажучи: "Я, о царю, ані в монастир свій не піду, ані віри своєї не покину, але в ісповіданні своєму перебуваю і перебуватиму, у якому ж отці мої, єпископи святі православні, перебувають, вигнання і пута невинно від тебе терплять і, багатьом бідам віддавшись, захищають правовірну Церкву, у ній же стоїмо і хвалимося в надії Слави Божої. Знай же про мене відкрито, що не смерти боячись ані життя земне люблячи (Бог мені свідок) зробив те, чого не годилося чинити, а задля послуху скорився старцям — хоч не хотів, виконуючи волю їхню, причастився із лжепатріярхом Теодотом, про що жалію нині і каюся. Добре-бо знаєш, що віднині жодного нема в мене з вами єднання, але перебуваю у переданні святих отців, яке прийняв спершу. Роби ж мені, що хочеш, не сподівайся инше щось почути від мене". Бачив же цар незмінне його роздумування, віддав його такому собі Захарію, старійшині палат царських, що Манґана називалися, аби в кустодії тримати його, доки щодо нього подумає. Захарія ж, добрий і благочестивий муж, не лише нічим не скривдив старця, а й честь йому велику творив. Після того цар послав преподобного Микиту у вигнання на якийсь малий острів, що ім'ям святої мучениці Гликерії називався. Там-бо лежали святі її мощі і церква велика збудована була в ім'я її та монастир, який єретикуюча влада вручила одному євнухові на ім'я Антимій. Той чоловік недобрий був дуже, волхв, святотатець, злохитрий, неприязний, лукавий, гордий, немилосердний. Його ж через лють і погану вдачу Кліяфою називали тамтешні мешканці. Таким-бо тоді правління монастирське подавалося, щоб, владою світською утверджені, все перевернули за своїм бажанням. Той святого, присланого до нього, прийнявши і владу над ним від тих, що прислали, мавши, кривдив його, як міг. Замкнувши в найтіснішій темниці, весь час мучив угодника Божого, не даючи йому навіть виглянути, сам ключ темничний носив і через шпарину їжі йому дуже мало подавати наказував. Була-бо Антимові тому від вождів єретичних велика честь обіцяна, якщо Микиту змусить до однодумства з ними, через те найбільше надокучав святому окаянний, сподіваючись примусом схилити до єретичного мудрування. А преподобний таку кривду задля благочестя з любов'ю терпів. Бог же чудесною своєю благодаттю, яка в ньому діяла, запевняв його бути праведним, і святим, і чудотворним помічником людям у біді. Коли-бо вищезгаданий Захарія заради народних справ посланий був від царя в Тракійські землі, потрапив до рук варварських і в полон був заведений. Про те довідавшись, святий Михаїл, єпископ Синадський, якого у в'язниці також за правовір'я тримали, послав до преподобного Микити, сповіщаючи і кажучи: "Спільного нашого друга Захарію у варварський край відвели зв'язаного. Прошу тебе, молися за нього до Бога, можеш-бо в Нього вимолити". Святий же, таку вістку Прийнявши, печальний був дуже і цілий день той не куштував їжі, ввечері ж, взявши свічку від прислуговуючого йому брата Филипа, запалив і цілу ніч стояв на молитві за полоненого Захарію, випрошуючи благостиню Божу, щоб звільнив його з рук варварських. І прийняв сповіщення від Бога, що скоро Захарія на свободу вийде. Зранку ж прийшов Филип, знайшов отця лицем веселого і духом радіс ного. І спитав його, кажучи: "Вчора я пішов від тебе дуже печального і скорботного, нині ж бачу тебе, отче, радісним. Прошу тебе, розкажи мені причину такої твоєї від печалі в радість переміни". Відповів святий: "Через Захарію, друга нашого, радію, бо скоро його тут побачимо". І було так: через небагато днів уклав мир цар грецький з варварами. І віддавали полонених на обмін з обох сторін. Не згадав же цар про Захарію, посилаючи на обмін полонених, довідався-бо вже про нього, що догм Сьомого Собору тримається і правовірним помагає, через те у варварських руках його залишив, аби загинув там. Коли відпустили варвари багато грецьких полонених, князь варварський до Захарії, що залишився, сказав: "Чи хочеш