Данило Туптало - Житія Святих - Квітень, Данило Туптало

всюди Його в церквах через іконопис зображають і в Його образі шанують. І хто має стільки гордині, аби сміти передання, яке від стількох років у церквах від святих апостолів, мучеників і богонатхненних отців до нас дійшло, зрушити чи зруйнувати? Говорить апостол: "Тож стійте, брати, і тримайтеся передання, якому научилися, чи словом, чи посланням нашим". І знову: "Якщо й ангел з неба благовістить вам більше, ніж ми благовістили вам, анатема хай буде". Отож проти тих, що винайшли іконоборну ту єресь, зібраний був Собор Вселенський за благочестивого царювання Ірини й Константина, і сам Син Божий перстом своїм Собор той знаменував. Якщо-бо хтось посміє що із Собору того зруйнувати чи загладити, хай буде проклятий". Цар же, те чуючи, хоч і лютував всередині гнівом, проте терпеливо слухав сказаного, лицемірно лагідність собі вдаючи. Ще ж і святий Теодор, палкий ревністю церковний учитель, Студійського монастиря ігумен, без страху говорити посмів: "Не руйнуй, о царю, церковного добре влаштованого чину. Говорить-бо святий апостол Павло: "І Він сам настановив одних апостолами, инших — пророками, ще инших — євангелистами і пастирями, і учителями для вдосконалення святих..." Не додав апостол там царів — тобі-бо, о царю, доручено світськими управляти, градськими ділами і воїнськими силами, тому ними піклуйся, а церковне правління залиш пастирям і учителям, за апостольським ученням. Якщо ж ні, то бачиш: якщо б і ангел з неба учення вірі нашій праведній противне приніс, не послухаємо його, наскільки більше тебе, тлінного чоловіка, не маємо слухати". Тоді розгнівався цар вельми, слова святих тих отців прийнявши за образу собі і кпини, і лють внутрішню, яку вдаваною лагідністю приховував, на поверхню виніс, із безчестям і дошкуляннями вигнав із палати весь освячений собор той, скинув неправедно з престолу праведного пастиря, святішого патріярха Никифора, так само і з иншими правовірними архиєреями зробив і всіх у вигнання в різні краї і міста розіслав, також і преподобного Теодора Студита. А на патріярший у Царгороді престол звів якогось із радників своїх, що світського чину був — Теодота, прозваного Каситером, вірою єретика, життям же — нечистого. Мав він якусь рабиню, лікарку ремеслом, наче для зцілення недуги своєї (казав-бо, що його утроба болить), насправді ж через свою нечистоту. Також і на инших престолах після вигнання правовірних єпископів цар посадив своїх зловірних псевдоєпископів. І викинули ікони святі з церков святих, і було знову на правовірних за честь іконну таке гоніння, як же було раніше за Лева Ісаврянина і сина його Копронима. І, зібравши зі своїм однодумним лжепатріярхом Теодотом беззаконний свій у Царгороді собор, той зловірний Лев Вірменин прокляв правовірних божественних і благословенних Отців Святих — прокляли ті, що самі були прокляті. Тих, що не погоджувалися з неправедним тим соборищем, мучили всіляко і страчували.

Після закінчення злочестивого того соборища прикликав до себе цар ігуменів найвідоміших монастирів, серед них же був і божественний отець наш Микита, про якого нам слово. Спершу-бо ласкою зваблював їх на своє зловір'я, тоді, бачивши несхильних до його волі, у різних в'язницях замкнув їх, осібно кожного, і думав, що далі має з ними робити. І був преподобний Микита у в'язниці вельми смердючій днів багато, і саме те в'язничне смердюче ув'язнення було немалою для святого мукою. Ще ж до цього щодня приходили якісь люди, безчинні й безсоромні звичаєм та словом, що й імени людського не достойні. Вони словами образливими і встидними безчестили святого і докоряли йому, образу велику чинили старцеві. На те-бо спеціяльно єретики їх під'юдили, серед них же найзліший був один, Миколай на ім'я. Він найбільше безумством своїм засмучував преподобного, злословлячи на нього нечистими словами, допоки Миколаю тому батько його, що давно помер, не явився уві сні, кажучи: "Відійди від раба Божого". З тої-бо години зупинився Миколай у безчинстві своєму, і не лише сам не надокучав святому, а й иншим боронив. Коли ж пробув днів багато преподобний у в'язничному стражданні, звелів пар відвести його у вигнання у східні землі, у град Масалеон. Була ж у той час зима найлютіша, і велику біду терпів старець від морозу, і снігу, і вітрів, поганий маючи одяг. Ще ж і приставник той, що у вигнання вів, жорстокий і немилосердний вельми, втомив старця дорогою, швидко женучи, намагаючись за мало днів пройти велику відстань того шляху. Те ж зробив цар і з иншими чесними ігуменами, кожного окремо у вигнання послав. Тоді роздумав собі, що нічого не досягне, тримаючи у вигнанні тих, що були вище від усілякої скорботи, але ревнішими в дотриманні попередніх догматів їх зробить, — отож змінив свою раду, бо непостійний був розумом. І заледве п'ять днів преподобний Микита у вищеназваному граді у вигнанні прожив, як звелів його цар, також й инших ігуменів, знову у Візантію скоро повернути. І повертали святого швидшим від першого бігом, що ледве живий він залишився і від холоду великого, і від швидкої дорогою ходьби. Коли ж приведено було всіх ігуменів тих у Візантію, звелів цар залишити їх у загороді, допоки ж роздивиться, яким способом зможе їх притягнути до однодумства свого. Коли ж минула зима і свята велика Чотиридесятниця, після пресвітлого празника святої Пасхи віддав їх тому вищезгаданому Иоанові Граматику, який був наче устами диявола, ритором, щоб, як хотів, так їх мучив. Він же, у різних темницях окремо кожного замкнувши, утискав їх не менше, як же погани святих мучеників мучили. Були-бо в темниці тіснота, мряка, і сморід, і всіляка тяжка нужда, ані постелі там не було, ні жодних умов для відпочинку. Подавали ж їм через мале віконце хліб нечистий і гнилий, наче псам, і по одній онгії на день, аби лише не померли з голоду, і воду подавали каламутну і смердючу. Думав-бо той кат Йоан такою нуждою або перемогти отців і до зловір'я переконати, або заморити. Ще ж на більшу печаль преподобному Микиті учня його юного, на ім'я Теоктист, взяв злісний той Йоан і спрагою мучив. Тоді єретики злочестиві, бачивши отців тих, що воліють радше вмерти, ніж від свого відступити правовір'я, винайшли на них звабу таку, кажучи: "Нічого иншого від вас не потребуємо, лише щоб один раз із Теодотом-патріярхом у церкві причастилися святині, а понад те нічого ж не зробите. І так підете вільно кожний у свій монастир зі своєю вірою і мудруванням". Таким єретичним лукавством зваблювані, отці наче погоджувалися. Не в той час, але пізніше звабу пізнали, вельми покаялися і