Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

— Це її прикрасить, — мовив сам до себе і підійшов до столика з газетами і журналами. З усіх газет він пам’ятав тільки одну французьку назву — часопис «Монд». Показав старому французу на неї пальцем.

— О’кей! — англійською про всяк випадок мовив той, зрозумівши, що його клієнт без язика, і намагався на тих самих пальцях зрозуміти, хто ж Вітольд за національністю — почав тикати пальцями в різні газети з різними шрифтами і мовами. Вітольд помітив часопис, надрукований кирилицею. Тицьнув пальцем у неї й собі.

— О’кей! — повторив француз, глянув на Вітольда і запитав. — Серб? Белград? Болгар? Софія?

— Ноу, — відповів Вітольд, подаючи старому французу франки. — Юкрейн.

— О, — француз глянув у небо, трохи задумався, а тоді сказав: — Чорнобиль, Кличко, Шевченко...

— Йєс, — підтвердив Вітольд і подумав, якого він має на увазі Шевченка — Тараса чи Андрія?

— Мсьє! — француз показав на здачу.

Вітольд помахав йому рукою. Мовляв, не треба. Залиш собі. Знай наших.

— Мерсі, мсьє, — мовив старий кіоскер. Вітольд його вже не чув. Він ніс у сувенірній, розцяцькованій торбинці у подарунок Мілі панчохи і трусики, собі газету «Монд» і хорватський часопис «Свобода» із зовсім іншим наголосом, ніж на цьому слові роблять українці чи росіяни.

Несподівано його думки змінилися і він, подібно до тих мурах у сосновому гаю, різко поміняв напрямок, влився в паризький натовп і попрямував до скверика, що манив його своїми червоними парасольками у вигляді розцяцькованих білими плямами великих грибів. Офіціантка у надто коротенькій спідничці, з однотонно засмаглими і пружними ногами, у такого ж кольору як грибові парасольки фартушку, підбігла до нього з білим блокнотиком у руках, чемно привіталася і запитала, що б він хотів замовити. Він знав по-французьки тільки як називаються морозиво і кава. Вона кивнула головою, показала йому свій кругленький задочок без фартушка і він подумав: «А чи в неї під цією коротенькою спідничкою аж до самої розеточки є трусики?» Потім поклав руки на стіл і цинічно уявив собі, що в кінці робочої ночі, коли Париж готується до пізнього сну, власник кав’ярні на набережній Сени зачиняє свій прозаїчно-харчовий заклад, підкликає офіціантку, скидає перед цим стільці на підлогу, що лежать уже ніжками догори, до неба, і кладе цю молоду Жанетту чи Жанну, як він — секретарку Мілу, на вільний від стільців і тарілок стіл і перевіряє, чи вона, як і «Дірол», з грудочкою цукру чи без.

А ще Миронович піймав себе на тому, що з цими своїми столами, що в нього асоціюються обов’язково з сексом, дещо звихнувся. А втім, заспокоював себе: «У мене є для цього виправдання — я перший раз так пізнав жіноче тіло — тіло однокурсниці Щедроти. Цікаво, як вона там? Тепер поважна дама — адвокат чи народний суддя, мама десь трьох дітей. А чи тепер вона лягає на стіл, скажімо, з головою суду чи керівником адвокатської контори, після того, як удень суворо оголошує, надавши своєму гарному обличчю виразу ката чи миротворця і рятівника: «Іменем Закону України обласний суд засуджує громадянина...»

Думки його перервала офіціантка-француженка. Вона мило посміхнулась і поставила перед ним каву й біле ванільне морозиво «Тібу» з кількома темно-синіми ягідками. Хоча він хотів «Мелодію» з родзинками і асорті горіхів.

«Мабуть, французька чорниця», — подумав Вітольд, звернувши найбільшу увагу на ягоди.

VI

Каву він, швидше, не пив, а начебто зволожував нею свої тонесенькі, жорсткі, якщо не сказати жорстокі губи, і міркував над смислом свого життя. Тепер він досяг усього. Хлопчина з дикого, забутого Богом і людьми поліського села. Він не знав у дитинстві ні розкошів, ні взуття. Цілорічно бігав босоніж і під час холодних осінніх дощів над Тетеревом, і під час глибоких снігів на його берегах. Влітку вудив рибу. Дядьковим методом. Він брав вудочку з кінським волосінням замість жилки, якої тоді, мабуть, і в природі не існувало, та з гачком дванадцятого розміру, чіпляв до нього жирного коблика, по літературному — пічкура, брав у зуби вудлище і, як домашній його друг пес Барбос, по-собачому випливав на середину Тетерева, на самісіньку течію ріки, випускав з зубів вудлище і повертався назад, на берег. Вудка пливла за водою, а босоногий Вітольд напружено дивився з берега за вудлищем, яке тепер йому служило за поплавок, і з нетерпінням чекав, коли воно стане сторчма посеред ріки, а в нього заб’ється від рибальських радощів серце, і він стрибне у воду й попливе за вудлищем. Схопить його і почнеться двобій не на життя, а на смерть між ним і сомом чи величезним щупаком, що проковтнув коблика разом з гачком дванадцятого розміру. Риба ж на гачку, звичайно, здоровецька. Бо ж про інший розмір риби він і не мріяв. Щупаки траплялися різні, переважно малі. По 700-800 грамів. їх витягати було не так і важко. А от риба, яку він спускав з гачка, то була найбільша і часто в його уяві сягала довжиною у метр-півтора, а вагою — понад 10 кілограмів. А одного разу, певно сомище, його ледь на затяг у свою власну печеру разом з вудлищем, розповідав він дядькові Петру — винахіднику такого виду ловлі на Тетереві, Гуйві та й Південному Бузі. Принаймні, там, де ловив він у такий спосіб ще до другої світової війни, а після неї — вже сам Вітольд.

Ловив дядько таким робом і на німецьких ріках. Та й на інших — інших країн. Бо зі слів дядька Петра, якого по-вуличному називали чомусь Бісякою, він дізнавався, що дядько Петро під час війни так тягав сомів і щупаків і на Майні, і на Одері, а особливо — на Ельбі. Там цій ловлі навіть учив наївних і довірливих американців, коли вони зустрілися як союзники.

Піниста французька кава приставала до його тонких губ гіркуватим прищипом, раптово засихала на його губах, і він, змочуючи її слиною, поволі злизував, насолоджуючись. Тепер він дивився на Париж, а Париж дивився на нього. Здається, це хтось з французів сказав ніби про нього, Мироновича. Принаймні, саме так він тепер думав про себе: генії народжуються в селі, а помирають у Парижі. Він народився в Заліщиках, а збирається померти у Києві. Землі у Києві дорожчають.