Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

трудового дня: ми загітували двох бабусьок, вели полеміку з якимось комуністично налаштованим і до того ж обірваним, як і вся радянська ідея, дідуганом, який плювався слиною не гірше, ніж єгипетський верблюд, нас тричі послали туди, куди ходять пішки, і ми з горя випили пляшку коньяку на чотирьох. Шлях наш, як і завжди, лежав через метрополітен. Із «Дорогожичів» ми доїхали до станції «Палац спорту» і там повинні були перейти на «Льва Толстого», щоб зробити пересадку на свій поїзд, що мався нас довести до «Республіканського стадіону». Жах просто, скільки багато найменувань — поки все запам'ятаєш, можна й постаріти. Я планував прийти до хати, швидко поїсти, прийняти душ і десь здиміти на гульки до моїх чергових знайомих нефорів. Я побачив, що прибув наш потяг і вирішив спробувати, як і всі. Взявши Сашка під свої знамена і мотивуючи цю маленьку кампанію тим, що я поспішаю на гульки, послав ноги поперед себе. Ноги, але, як виявилось потім — не голову. Я збіг по сходах вниз, і тут почалось… течія людей була аж занадто сильною, щоб її подолати з граціозною легкістю, і я почав маневрувати, як змій: оббіг жінку з дитиною, майже зіткнувся з якимось військовим, подався далі, мало не налетів на бабцю з велетенською валізою (довелося пропустити її. Ех, занадто мало досвіду в цій битві поспішаючих). Пропускаючи бабцю, я ненавмисне торкнув її плечем, оббіг з другого боку, розвернувся до неї обличчям і вибачився, при цьому не перестаючи рухатись в бік поїзда. Знову розвернувся до транспорту і стартонув уперед, як в атаку під час Сталінградської битви, і тут трапився конфуз — ще одна бабця, яка на превеликий свій, та чого гріха таїти, і мій жаль, виросла занадто маленькою (мабуть, багато курила, коли була молодою). Пояснюю: мій зріст досягає одного метра дев’яносто сантиметрів, а її, принаймні, як здалося, був вдвічі менший, і не дивно було те, що я через неї жахливим чином перечепився — ну, не помітив, і все тут. Не впав, але мою рівновагу було безповоротним чином порушено, і вона опинилась у критичному стані. Запобігаючи падінню, я намагався втриматися на ногах, а точніше впіймати себе, та мене невпинно несло по інерції вперед і вперед. Я не міг зупинитися. Якщо би бігова доріжка була довша хоч на три метри — я неодмінно б утримався, а так мій стан наближався до розпачу. Люди, які спостерігали за цим явищем, швиденько утворили живий коридор, уникаючи можливості потрапити під роздачу. В голові своїй почав я зі швидкістю кулі прокручувати план подальших дій — усього два пункти:

1) Я продовжую боротьбу з земним притяжінням і, як цунамі, вриваюсь до вагона і, валю там все, що піддасться під вагою мого тіла.

2) Я, не добігаючи до вагона, підкоряюсь гравітації, штучно доводжу себе до падіння, бо бути, мать його, великому лиху.

Я схилився до другого варіанту і, виставивши руки вперед, доволі м'яко приземлився. Швидко підвівся і, намагаючись зробити вигляд, що нічого насправді не трапилось, невимушено обтрусивши долоні і коліна, з великою гідністю зайшов до вагона. У той момент здавалось, що цілий Всесвіт зараз витріщився на мене, невдаху, а мені було до всирачки смішно. Сашко також мочив штани і аж підвивав зі сміху. До речі, він не так поспішав, як я і, звісно, не зганьбив себе тавром придурка, увійшовши до вагона як усі нормальні люди. Нам потрібно було проїхати одну станцію, і ми, втупивши обличчя у вікно, переглядаючись один з одним, реготались до сліз. Сантос аж закашлявся, та так, що я думав його вже врятувати стусаном між лопаток. Він ще довго пригадував здивовані очі потерпілої бабусі, яка тільки з третього оберту її старенького мозку з штампиком п'ятикутної зірочки збагнула, що трапилось.

— Отакенні, — казав Сашко, викручуючи з пальців чималі бублики і притуляв їх до своїх очей, імітуючи погляд старенької. Та це ще нічого в порівнянні з тим, як Макс з Віталієм їхали одного разу на роботу. Зібрали, як в них водилось, «тормозок», щоб поїсти — це була рідка горохова каша в каструлі. Весь прикол в тім, що вона в цьому баняку й варилась, а Макс, поспішаючи, узяв її просто з плити і поклав до пакета. Цілком природно, що пакет дав маху і, падло, розплавився, а клята каша з каструлею візьми й випади. Уявіть — дрищаки темножовтої субстанції на платформі і Макса з Віталієм, які покидають місце злочину з виглядом буцімто це не вони і «ващє, шо за херня?».

Я дуже хочу грати. Я й граю, але мене ламає від того, що немає кому мене слухати (Сашка недостатньо). Мені потрібен Симко і бодай невелика аудиторія. Я нетерпляче чекаю на нього. Телефоную йому час від часу, але він поки-що, на жаль, не може приїхати, бо хворий, у лікарні. Я це розумію, та не можу нічого вдіяти. Знову ламає. Ходжу-гуляю вечорами під Майданом Незалежності, в «Трубі» — там грають музиканти, і я пригадую наші часи, коли ми гуркотіли і розносили потужним звуком старенький Шполянський Будинок культури. Декілька разів підходив до хлопців, котрі лабають в переході і просився пограти — давали, але за гроші.

— Двадцять гривень за одну пісню, — казали ці бариги і пропонували гітару, а я давав гроші і брав рідненьку в руки. Мені було однаково, що скажуть і що подумають, як оцінять мої пісні — мені потрібен був натовп, публіка. Це, як наркотик для наркомана. Коли він на системі, то дуже важко, а часом неможливо від нього відмовитись. Мене можна прирівняти до наркоманів, я був (та й є) на них дуже схожий, і хай там що, навіть відчуваючи ймовірність загибелі, я знав напевне, що не зупинюсь. Ставши на цей шлях, такі люди, як я, не повертаються назад — вони або гинуть у вирі подій життя, або досягають мети. Не знаю чому, але я впевнений, що належу до других. Знаю! Знаю насамперед те, що досягнутого, чого прагну, буду задля цього ламати мури, вибивати ноги, ламати кістки. Потім лікуватиму свої відкриті переломи і знову калічитимусь, однак, я прийду — чекай на мене людство. Я так свято в це вірив, що готовий був роздерти навпіл кожного, хто скаже бодай одне слово сумніву на адресу моїх мрій, а зараз цього чорноротого просто вислухаю спокійно, з посмішкою на обличчі, і піду собі геть. Я зміцнився в своїх прагненнях, мене ніщо не похитне, я