Еміль Золя - Пастка

І розповіла, як колись у Пласані пила з матір’ю ганусівку. А одного дня вона від неї ледь не померла, й відтоді її відвернуло від випивки. На спиртне вона тепер дивитися не могла.

— Погляньте, — додала Жервеза, показуючи свою склянку, — сливу я з’їла, але настоянки не випила, бо від неї мені стало б зле.

Купо також не розумів, як можна повними склянками глитати горілку. Заспиртовані сливи чи й сливовиця — це інша річ. Що ж до сирвасеру, абсенту чи іншої гидоти — то бувайте здоровенькі, воно йому геть не треба! Дарма що товариші кепкували з нього, він проводжав їх лише до дверей, коли ті мочиморди заходили до шинку. Татусь Купо, який так само був бляхарем, розтрощив собі голову об брук вулиці Кокнар, з п’яних очей зірвавшись з ринви будинку номер 25. Ця прикра подія, закарбувавшись у пам’яті, стала для всієї родини мудрою пересторогою. Проходячи вулицею Кокнар і натрапляючи очима на те місце, він ладен був швидше з калюжі напитися, ніж осушити дарову склянку у винарні. А насамкінець Купо заявив:

— У нашій справі треба міцно триматися на ногах!

Жервеза знову взяла кошика. Проте вона не підводилась, а, тримаючи його в себе на колінах, замріяно блукала десь поглядом, так ніби слова молодого робітника збудили в ній думи про саме буття. Повільно, без якогось чіткого переходу, вона додала:

— Господи! Я ж не честолюбна й не прошу казна-чого... Моя мрія — це спокійно працювати, завжди мати шматок хліба, жити в якійсь біль-менш чистій кімнатчині. Знаєте, ліжко, стіл, два стільці — більше й не треба... О! Мені б також хотілося виховати добрих дітей, вивести їх у люди, якщо вдасться... Ще одна мрія — це щоб мене не били, якщо я знов колись житиму з чоловіком. Ні-ні, бути битою мені аж ніяк не до вподоби... Ось і все, розумієте, ось і все...

Сама до себе звертаючись, вона дошукувалась інших бажань, та не знаходила більше нічого серйозного, що б її спокусило.

— Так, насамкінець ще можна побажати померти у власному ліжку... Прогарувавши весь вік безпритульною, я б воліла померти у своєму ліжку, у своїй домівці.

Тоді Жервеза підвелася. Купо, жваво схвалюючи її бажання, теж уже встав, боячись спізнитися на роботу. Але вони вийшли не відразу: їй було цікаво заглянути за дубову загородку, подивитися на великий червоний мідний лембик, що працював за прозорим склом у маленькому дворику. Бляхар пішов за нею, пояснюючи принцип його роботи, вказуючи пальцем на різні деталі, зокрема на величезну реторту, з якої прозорою цівкою сочився спирт. Апарат з резервуарами дивної форми та нескінченними закрутами трубок мав зловісний вигляд. Жодної пари не було видно, лише десь усередині ледве чулося важке дихання, підземне хрипіння — здавалося, що просто серед білого дня якийсь похмурий, могутній, мовчазний трудар чинить свою чорну справу. Тим часом підійшов Халява разом з двома своїми товаришами і, поставивши лікті на поруччя, став чекати, поки біля шинквасу звільниться місце. Він сміявся, заходячись, як погано змащений шків, хитав головою й ніжним поглядом дивився на машину для споювання. Хай йому лиха година! Вона достобіса гарна! Того, що в її мідному череві, точно вистачить, аби цілий тиждень горлянка не просихала. От якби кінчик трубки приварили йому між зубів, щоб відчути, як ще гаряча сивуха заповнює його всього, опускається аж до п’ят, ще і ще, як маленький струмок. Трясця! Тоді більше не було б жодних клопотів, це чудово замінило б наперстки цього шахрая, дядька Коломба! Товариші почали кепкували з нього: мовляв, у цього барана Халяви не язик, а помело. Лембик глухо, без жодного спалаху чи веселого зблиску на тьмяному корпусі, продовжував випускати свій алкогольний піт, і цей повільний, але безперервний струмок, здавалося, мав би згодом заповнити всю залу, вилитися на кільцеві бульвари, затопити весь Париж, цю величезну діру. Жервеза здригнулася, відступила, і, намагаючись усміхнутися, прошепотіла:

— Дурість якась, мене аж у холод кидає ця машина... Від горілки просто мороз поза шкірою...

Тоді, повертаючись до думки про щастя, яку вона леліяла, сказала:

— Чи ж не так? Адже набагато ліпше працювати, щоб заробити на шматок хліба, мати свій куток, виховувати дітей, померти у своєму ліжку...

— І щоб ніхто не бив, — весело додав Купо. — Та я не буду вас бити, Жервезо. Якби ви лиш словечко мовили... Вам нема чого боятися, я людина непитуща й щиро вас кохаю... Та годі вам, давайте-но побачимося сьогодні ввечері й погріємо одне одному ніжки.

Ці слова він мовив стишеним голосом їй у потилицю, коли вона, тримаючи кошик перед собою, вже торувала шлях серед натовпу чоловіків. Ще кілька разів похитавши головою, вона сказала йому «ні». І все ж Жервеза обернулася й усміхнулася до нього. Очевидно, вона була рада дізнатися, що він не п’є. Звісно, вона погодилася б на його пропозицію, якби не заприсяглася собі більше не мати справи з чоловіками. Нарешті вони дісталися до дверей і вийшли. Позаду них лишилася «Пастка», напхом напхана людьми. Алкогольний дух, що підносився над чарками із сирвасером, відчувався навіть на вулиці. Крізь гомін хриплих голосів було чути, як Халява обзивав дядька Коломба шахраєм, бо той нібито наповнив його склянку лише наполовину. Ич, намірився обманути такого доброго, милого, хвацького парубка. А бодай йому! Мавпій облізлий, жмикрут! Ноги його більше не буде в цьому шинку, нехай він западеться. І запропонував обом товаришам піти до «Добряги-кашлюна», корчми біля застави Сен-Дені, де наливають чистої, як сльоза.

— Ах! Є хоч чим дихнути, — мовила Жервеза вже на тротуарі. — Гаразд, бувайте, і спасибі, пане Купо... Мушу бігти.

Вона збиралася було піти бульваром, та він схопив її за руку й, не відпускаючи, почав умовляти:

— Прогуляйтеся зі мною, пройдімося вулицею Ґут-д’Ор, вам це майже по дорозі... Перш ніж повернутись на роботу, мені треба зайти до сестри... Ходімо разом.

Зрештою Жервеза погодилась, і вони помалу піднялися вулицею Пуасоньє, плече до плеча, але за руки не трималися. Його мати, розповідав Купо, колишня жилетниця, через дедалі гірший зір наймалася до людей хатньою робітницею. Третього числа минулого місяця їй виповнилося шістдесят два роки. Він був наймолодшим у сім’ї. Одна з його сестер, пані Лера, тридцятишестирічна вдова, працювала у квітковій крамниці й мешкала на вулиці Муан, у кварталі Батіньоль. Друга, якій було тридцять, вийшла заміж за