Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

вимагати фактуру на кожну річ, що її обмінюють на пляшку, залишають у заставу чи продають. Фактуру й тільки фактуру! Бо фактура — це документ…

— Як же станеш вимагати фактуру з небораків, що приходять напівроздягнені, босі, не маючи за душею ані шеляга, плачуть, трусяться, падають навколішки, благаючи ковток спиртного за розп’яття, хрест чи свічник, що їх вони тримають за пазухою.

— Ну тоді приготуйтеся до наслідків: обшуку, конфіскації, суду.

— Ще рано!

— Що?

— Те, що чули, добродію!

— Давай поборемося, Смаглявко, — підступив до неї сторож.

— Давайте поборемося! — відповіла вона, дозволивши йому на якусь мить обійняти себе, але зразу ж випручалась.

— От якби всі позови вирішувались отак…

— Я оце собі думаю — тільки, бога ради, пустіть мене, чоловіче. У мене є друзі, подруги… ой, ви мене обпечете своє сигаретою: курите їх одну за одною… то я собі думаю; може, сказати, що це нам надарували.

— Предмети похоронного вжитку? Не кожний цьому повірить.

— Або щось простіше. Мовляв, ці речі клієнти позалишали нам на збереження. Як ви гадаєте?

Тенасон не відповів. Вогник його сигарети, здається, говорив за нього якоюсь незнаною мовою, мовою небесних світил, які пломеніють і гаснуть у небесній жалобній темряві, не відповідаючи на запитання людської долі.

— Ну, скажіть, я б хотіла, щоб ви мене запевнили…

— Запевнив — у чому?

— Ну, запевнили, що…

— Єдине, в чому я можу вас запевнити, тримаючи руки у вогні, адже ваші рученята — це пекучий вогонь, — вона спробувала була забрати їх, але він не випустив, — це те, що зараз немає причини тривожитись. Ми не одержували заяв ані про пограбування, ані про крадіжки (це було саме те, про що Смаглявка жадала довідатись). Ми не діставали наказів обшукувати тутешні крамнички чи сусідні будинки, як це бувало за часів великих пограбувань на цвинтарі. Ви, мабуть, пам’ятаєте про ту труну, що її контрабандисти колись закопали тут, а в ній лежало більше коштовностей, ніж у ювелірному магазині? Вона прибула з-за кордону, а митники прогавили. Коли ж контрабандисти відкопали свою труну, то знайшли там лише кістяк з кабінету анатомії університету. Про цю справу добре знає дон Талісмео Луна.

— Бакалавр?

— Бакалавр? — здивовано перепитав Тенасон і посміхнувся. — Не знав я, що він бакалавр, хоч і квакає щось латиною. Так от, ми його впіймали на гарячому…

— Не може цього бути! — вигукнула Смаглявка. — Не може бути! Дон Талісмео не приносив до нашої крамниці ніяких речей. — А тому що сторож хитав головою, ніби виявляючи сумнів, вона дедалі більше тривожачись, спитала: — На гарячому? То ви його спіймали, коли він грабував?

— Коли грабував? Трохи не те. Ми його заскочили на острові…

— Не може бути! Неймовірно… Дона Талісмео?

— Авжеж, дона Талісмео. Перевдягнений священиком, він заробляв собі на прожиток, проказуючи над гробками поминальні молитви за душі похованих. Брав за молитву по двадцять п’ять сентаво. Декотрі давали й по п’ятдесят, і навіть песо, але його молитва коштувала двадцять п’ять сентаво.

— Не знала я, що молитися за душі померлих — то злочин.

— Ніхто цього не сказав.

— Таж ви сказали: на гарячому.

— Кажучи правду, якби ми не нагодилися… Одне слово, вийшло так, що бідолаха кинув молитися, забачивши, що йдуть люди в уніформах, — ніщо, знаєте, не лякає так, як уніформа, навіть поштарська і та полохає, — і дав драла в сутані, з молитовником у руках. Присутні на похороні, збагнувши, що поминальна молитва була шахрайством, забули про мерця й погналися за самозванцем між хрестами й могилами, горлаючи, мов навіжені, й жбурляючи камінням. Якби ми не наспіли вчасно, вони вчинили б над ним самосуд.

Обоє водночас підвели голови, прислухаючись до тріщання ліхтарів, почеплених над брамою, тріщання, що супроводжувалось дрібненькими зблисками між іскристими вугляними електродами та сліпучими спалахами молочно-білого світла. За цим світлом, що вабило до себе хмари комах, стояла густа темрява, морок над порохом історії, чорнота чорнот, яку ще посилювали тіні кипарисів і численних, безладно розкиданих надгробків. Обсаджена деревами вулиця, що бігла попід муром, — не просто широка, а широчезна, — відокремлювала той морок від заграви міста, прибою дахів, що завмирав у передмісті, жовтих, червоних і зелених вогнів, що ними переморгувалися різноманітні крамниці, й кінцевого кільця трамвайної колії, звідки трамваї ішли в зворотний рейс.

До цього світу і прямували тепер Смаглявка й Тенасон, він — широкими, мов ступав на ходулях, кроками, вона — видрібцем.

— Отож, — кинув сторож, — скажіть своєму чоловікові, що останнім часом на цвинтарі пограбувань не було і що, як я вже говорив, провадяться регулярні нічні обходи.

— Так, так, — неуважно відповіла вона, думаючи про своє, — хто цього не знає, адже ми щоночі бачимо людей, які ходять зі смолоскипами в руках між могилками.

— То було колись. Тепер замість смолоскипів послуговуються електричними ліхтарями, тому мармурник Сеполькрі каже, що створюється враження, ніби на цвинтарі показують кіно.

— Не згадуйте про Сеполькрі! Він вас дуже не любить…

— Мене?

— Каже, що насилу терпить вас, мовляв, вас можна вживати тільки малими порціями, але й вони можуть спричинитися до нетравлення шлунка.

— Я тут не для того, щоб мене любили чи вживали малими порціями, — відказав, карбуючи слова, Тенасон, — а для того, щоб виконували… трохи не так сказав… щоб виконувалися правила негрополя! — Вимовлене в такий спосіб слово покотилось по окрузі відлунням стародавньої величі, хоч Смаглявка, охоплена постійним страхом перед поліцією, — примарними постатями, котрі, як ввижалося їй, завжди вистежували її, — зрозуміла «негрополь» як місце перебування негрів-поліцаїв.

— Могила, каплиця — гримів сторожів голос, — він говорив голосно, щоб його далеко чули, — не циганський вівтар на чотирьох підпорах. Тут потрібний цемент і ще раз цемент. А Сеполькрі не розуміє, не хоче розуміти…

— Він хоче робити те, що йому забагнеться, — мовила Смаглявка, — але він не терпить не тільки вас, нас він так само ненавидить.

— Отож! Я йому не подобаюсь, бо вимагаю, бачите, вимагаю більше цементових відливків, аніж статуй.

— Статуї, кажете? Та то ж страмовище!

— Еге ж, оте страмовище, оті його статуї…

— А таких, як ми, він ненавидить — і дон Раміро теж, отой квіткар з перехрестя. Вони обидва кажуть, ніби назви пивниць — «Останнє прощавай» і «Сім морів» — аморальні й непоштиві.

— А знаєте, — Тенасон узяв Смаглявку під руку, намагаючись запустити пальці їй під пахву, а вона пручалась, — знаєте, над вашими дверима, дверима «Одноденного цвіту», дуже дотепне гасло. Таки дотепно придумали.

— Ви сьогодні дограєтесь, — мовила вона, намагаючись вивільнити свою руку.

— «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Ця рекламка вабить, усі з нею згодні, декотрі сміються з дотепу, але нікому