Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

— А то однаково: мертвих уже не викупиш ні за які гроші, їм уже нічим не допоможеш.

— Певна річ. Я знаю одне: цей удівець більше не ступив сюди й ногою. Отже, так треба провчати всіх удівців і вдів, що приходять сюди проливати сльози від нечистого сумління. Жалю за мертвою дружиною чи то мертвим чоловіком вистачає якраз від могили до цвинтарних воріт.

— Гарно ви собі все це уявляєте!

— Нічого я собі не уявляю. Краще поговорімо…

— А ми й так говоримо.

— А вам пальця в рот не клади. Тепер ми квити. Але краще поговорімо…

— А ми й так говоримо, — невблаганно повторила Смаглявка, сміючись з того, що двічі не дала йому доказати своєї думки.

Мила, симпатична, з ангельським виразом обличчя, ангельськими рухами, вона бавилася сережками, заплетеним у коси волоссям, бавилася своїми гарними руками, бо мусила привабити сторожа, перш ніж повідати йому своє таємне прохання, що так і просилося на язик.

— Скажу щиро: якщо я зважилася прийти до вас так пізно, то тільки задля дуже важливої справи. Вона, можливо, здасться вам великою дурницею, але ми, знаєте, живемо чесно, скромно, богобоязливо, дарма що тримаємо оцю кляту забігайлівку…

— Це ви, може, стосовно скасування дозволу?

— Та ні, бо вже як, не доведи господи, скасують, то поновлять не знати коли. А хіба можуть і скасувати? Краще хай буде так, як є. Я прийшла до вас, як до начальства…

— Начальства?! В оцій дурній уніформі, що з чорної стала сіра, з оцими галунами, що колись блищали, мов живе срібло, а тепер уже стали сріблом мертвим…

— А що ви начальство і наш приятель, — провадила Смаглявка, підступаючи ближче до сторожа з усіма своїми чарами водяної змії, лискуча, звивиста, жвава, — то ми дуже хотіли б знати, чи останнім часом не було крадіжок на цвинтарі.

— Наскільки я знаю, не було.

— А чому ж тоді навколо стільки поліції?

— Чому? Ви мене дивуєте. Що, в нас мало всілякого неподобства?

— Але ж, Тенасоне, не з нагоди проводів чи дня всіх святих нишпорять вони по всіх усюдах.

— Браво! Ви гарно знаєте церковний календар!

— Не тільки я його знаю, його знають усі. А після масниці вони збираються обстежувати береги річки.

— Аякже. У піст людям смакує рибка.

— Людям? А ви що — не людина?

— Гаразд, усім нам смакує рибка.

— І не тільки в піст, — засміялася Смаглявка.

— Але в піст краще, бо то риба без усяких там… — Сторож примовк і трохи перегодя докинув: — Власне, нема чого дивуватися: нині свято, от їх і більше, ніж звичайно.

— У вас тут, Тенасоне, коли така ваша ласка, свята не буває ніколи. Самі тільки похорони.

— Справді, так. Тут не до свят. А там, — змахнув він рукою, — інфекційна лікарня. Усі її обходять десятою дорогою. Звідти смердить, наче з трупарні. Довелося різко поговорити в муніципалітеті з тими сучими синами, що позасідали там, на захист мерців, бо ж усе звалювали на них: мовляв, то смердять мої мерці. Ще далі будинок божевільних, а поряд притулок для сиріт. Повний комплект: мерці, божевільні, сироти й повії…

— Але ж божевільня далеко, — зауважила Смаглявка, аби щось сказати. Рукою, унизаною перснями, вона гладила пасма чорного волосся.

— Далеко? — спитав Тенасон, жуючи кислий недокурок жовтими зубами, й, поворушивши заслиненими губами, мовив: — Оті крики й виття, що чуються з цвинтаря опівночі, а то й цілісіньку ніч, то все голоси божевільних. — І не спиняючись, — а Смаглявка тим часом ніяк не знаходила зачіпки, щоб викласти свою справу, — ще раз перелічив: — Цвинтар, лікарня, божевільня, притулок для сиріт і веселі жіночки!

— Котрі тільки звуться веселими, бо сумніші від похорону, — докинула Смаглявка і поважно, врочисто мовила: — А що, Тенасоне, якби ви та били в дзвін, коли ховають і таку жінку.

— Красненько дякую. Я й так калатаю цілісінький день.

— Однаково таких ховають більше, ніж ви думаєте, отже, деякій перепадає і ваш подзвін.

— Як знати, де серед цих небіжчиць така чи не така.

— У кожному разі, — пожвавішала Смаглявка, бо знов знайшла зачіпку, щоб заговорити про свою справу, — коли б зараз ішлося про цих, то ми б бачили тільки звичайну поліцію, а це не так. — Вона хруснула довгими тонкими пальцями. — Крім поліцаїв в уніформах, наїхала ще й таємна поліція, з відомства внутрішніх справ, і муніципальна теж вештається. Тим-то мій чоловік, обережна й завбачлива людина, варта двох таких поліцаїв…

— Чого це я маю слухати про вашого чоловіка?

— Не сердьтеся. Він мене послав поговорити з вами.

— Ну то й скажіть своєму чоловікові, що останнім часом пограбувань на цвинтарі не було. Запала злодіям клямка. Ми щоночі обходимо кладовище.

— Буває, — почала вона й відразу ж замовкла: навмисне зробила паузу, щоб надати більшої ваги тому, що зібралася сказати: — Бачите, Тенасоне, буває, що в нас у пивниці залишають в заставу, продають або й віддають за пляшку цінні речі, що можуть бути краденими, і в такому випадку на нас ніби теж лягає відповідальність. Тим-то мій чоловік послав мене до вас, щоб ви були такі ласкаві й дали нам цінну пораду.

— А-а! — відповів Тенасон, а під його ногами, чим далі говорила Смаглявка, розверзалася невидима прірва.

Жінки не бувають тореадорами. Та й навіщо їм ними бути? Вони, коли хочуть, стають ще більшими тореадорами, ніж чоловіки, тільки їм не потрібний парадний костюм тореро, їм взагалі непотрібний ніякий костюм і ніякий парад… Справа, що її робила Смаглявка того вечора, була неоціненна. Базікаючи про се, про те, орудуючи словами, як тореадор плащем, Смаглявка виманила Тенасона з твердої арени влади й змусила грати роль співучасника або ж принаймні покривача злодіїв.

Вислухати його цінну пораду?

Аякже! Усе йдеться до того, щоб вона сама його попередила: деякі речі в їхній забігайлівці можуть бути крадені. Вони, бач, розповідають йому, а навіщо? Та тільки для того, щоб обхитрувати його, заплутати в тенетах.

Ці підступні люди уявляють чиновника в уніформі заводною лялькою, яку треба накручувати ключиком, щоб вона виконувала свій обов’язок. Якщо він сам почне діяти, ніхто його не спинить, а тому з ним треба поводитись, наче з ракетою: не дати їй самій злетіти в повітря, а запустити її, коли це потрібно. Гарна ракета та, що злітає й не вибухає. Перше ніж лялька в уніформі — військовий чи поліцай — почне діяти сама, їй накручують пружину подарунками, всякими друзями, пиятиками, гарними жінками.

Смаглявка пом’якшила колючий погляд зіниць співрозмовника, роз’їдаючи його серце іржею вологих і довірливих очей.

— Моя порада, — відповів напівроззброєний сторож, — проста: треба