Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

– Це мені не відомо. – Дашці служниця відповідає спокійно, ніби почувається з нею на рівні.

– А я ж з ними, так?

Дівчина кидає на мене обережний погляд й помітивши моє явно бліде та змучене обличчя, дивиться на Дашку.

– Це теж мені не відомо. Наказано зібрати тільки леді Ліліану.

– Коли ми їдемо? – Питаю.

– Одразу як вас зберуть.

– А що ж у мене збирати?

– Речі. Та й все, що станеться у пригоді. Я знаю, що потрібно, не хвилюйтесь.

– О, ні, ти сприйняла моє роздратування за хвилювання? – Мило усміхаюсь. Дівчину ображати не хочу, вона не винна ні в чому. Зате Сеера хочу, от тільки не знаю як. – Отже, ти не знаєш чи мою Дашку беруть?

– Ні. леді Лілі…

– Передай своєму імператору, що без неї не поїду.

– Як накажете. – Коротко відповідає та присідає у реверансі. Серйозно? А потім зникає за дверима.

– Думаєш він не захоче взяти мене у подорож? – Подруга вже сидить за столиком й набиває шлунок фруктами. Я ж підходжу до вікна й роздивляюсь картину, що розкинулась переді мною: море з синіми водами, зелені дерева, котрі вражають соковитим кольором і блакитне небо, під яким розсікають повітря різнобарвні птахи.

– На зло мені? Так, не візьме.

– Все одно йому потрібна служниця для тебе. Не буде ж він сам свою принцесу обслуговувати. – Хмикає.

Через годину я стою повністю зібрана. Служниця натягнула на мене легку сукню з приємної тканини смарагдового кольору. У неї довгі рукави, спідниця йде від самої талії й розходиться до низу даруючи ногам свободу у русі. Волосся заплітає у косу випустивши кілька пасом поруч зі скронями. І чіпляє смарагдову квітку схожу на лілію. Я дійсно схожа у такому вбранні на принцесу. Корони й кольє не вистачає тільки.

Втрьох: я, Дашка і служниця; йдемо через сад, який знову вражає мене своєю красою та сумішшю ароматів, проходимо коридори з чорного каміння засіяного діамантовим блиском, й опиняємося на задньому дворі. Тут виявляється є ще один сад, фонтани, лабіринт з кущів, троянди кривавого кольору, смарагдові лілії, і паркан з воротами. Сам паркан з чорного каменю, як стіни, де здебільшого живе демон. А от ворота з якогось металу, який тримає у собі дерево.

Прямо посеред всієї цієї літньої краси (хоч щось тішить у даній ситуації, я ж то у своєму світі залишила мряку та сніг) стоять коні. Дуже багато коней. Одні з візками забитими різними скринями, інші вже осідлані людьми у чорній формі з прикритими тканиною головами, а може й демонами, хто знає. Виділяється з усього цього Сеер, що стоїть тримаючи за вудила чорного, ніби смола коня й ніжно перебирає гриву пальцями.

А потім він помічає мене. Окидає прискіпливим поглядом з ніг до голови й відвертається. Чорна тінь над головами з'являється несподівано. Це той, що ловив мене з Дашкою, як вона там казала, з міцними м'язами? Він опускається плавно та повільно прямо переді мною, складає крила, точніше вони кудись зникають, просто бамц і немає, й кланяється мені бешкетно усміхаючись.

– Леді Ліліана, радий нарешті познайомитися з вами у нормальній атмосфері, а не тоді, коли ми летимо над палацом. – Хмикає виблискуючи не менш чорним поглядом, ніж в Сеера. От тільки у нього є відмінність – цей демон блондин. Та ще й такий, що навіть не віриться.– Я Мельхом, брат Імператора Сеера. Ви готові до подорожі?

Дашка поруч нервово підскакує, служниця опустила голову, а я хочу фиркнути й сказати, що нікуди не збираюсь і все одно втечу. Втечу та повернусь додому.

– Ні. – Чесно дивлюсь в очі брату Сеера й бачу у них іскри сміху від моєї відповіді. – І я не принцеса Ліліана. Я Леля. Думаю ви знаєте це, як і ваш брат, але для чогось продовжуєте грати цю дурнувату виставу.

– Лелька. – Дашка сичить ніби змія й штовхає мене ліктем під ребра. Мельхом окидає її зацікавленим поглядом й знову дивиться на мене.

– Це вирішувати не мені. Але так, я знаю. – Підморгує й типу випадково додає. – І ви мені подобаєтеся більше у якості невістки, ніж справжня принцеса.

– Що? – Аж давлюсь. Якби була дамою любовних романів вже б впала в траву. - Якої невістки?

Та Мельхом не відповідає, лише каже, щоб я зі служницею сідала на коней. Ось так просто. Ніби я, блін, чи Дашка, вміємо сідати на коней.Хоч тішить те, що вона їде зі мною.

Служниця кланяється й швидко зникає блимнувши своєю сірою сукнею, а ми з подругою залишаємось стояти на місці. Та Дашка вирішує не падати обличчям в багнюку й перша крокує до одного з вільних коней, білого кольору. Я лише спостерігаю. Дівчина бере вуздечку та гладить красеня по спині й щось шепоче. Підходжу ближче зацікавлена й помічаю, що всі, так-так, всі, спостерігають за цією сценою.

– Ти знаєш якісь магічні прийоми як сісти на коня і не впасти? – Тихо питаю. Чомусь під поглядами не менше, ніж сорока чоловіків, стає незатишно.

– Ласка. До кожного чоловіка потрібна ласка, Лелька. – Хмикає моя служниця, і вправно заскакує на коня.

– Ти точно з мене знущаєшся. А ти не думала, що маєш допомогти принцесі? – Хмурюсь й оглядаю вільних коней. Точніше одного. Чорного, ніби сама ніч. – Чому не можна було виділити машину. А якщо їх тут немає, то карету? Та сама машина ж.

Підходжу до темного коника й в цей момент молюсь всім Богам, щоб я змогла нормально сісти на нього. Ігнорую прискіпливі погляди демонів та їх солдат, смішки Мельхома й слова підтримки Дашки. Пізно, люба.

– Ну, що? Ти ж хороший, правда? Ви – коні, всі хороші. І я тебе не боюсь, просто у сучасному світі на них не їздять у подорожі. Тому...я без досвіду у цьому плані.

– Леді Ліліано, швидше. – Лунає голос клятого Демоняки. Кінь, ніби відчувши його роздратування фиркає, рухає вухами й відводить очі від мене в інший бік.

– Я й так швидка! – Гиркаю та хапаюсь за вуздечку коня. – І я не просила тягнути мене у подорож. Я взагалі нічого цього не просила! – Бурчу.

Підходжу до сідла й ставлю одну ногу в стремена та намагаюсь підтягнути свій зад, як Дашка. Ага, не тут то було. Кінь брикається, фиркає, й починає тупцювати на місці. Я чую смішки чоловіків, козли блін, вигуки Дашки й сміх брата імператора.