Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 7

— Кіті, — чую тихий голос Руслана за дверима. — Кіті, можна я увійду?

Не хочу його бачити.

— Кіті, маленька, лікар прийшов оглянути тебе.

Ненавиджу лікарів.

— Забирайтеся геть! Обидва! — кричу роздратовано.

— Я увійду, — каже чоловік і відразу відчиняє двері.

Я накриваюся ковдрою з головою. Бісить. Безсердечний і бездушний.

Поруч зі мною прогинається ліжко. На моє плече лягає рука і м’яко його стискає.

— Кіті, не гнівайся, будь ласка. Я справді не знаю, чому так повівся. Ти ще дуже юна. У такому віці все виглядає більшим, яскравішим, складнішим, болючішим… Тобі хочеться емоцій, кохання, але… тобі потрібен твій одноліток.

Різко розвертаюся, скидаючи із себе його руку.

— Я краще знаю, що мені потрібно, — розвертаюся назад, аби його не бачити.

— Кіті, підводься. Тебе потрібно показати лікарю, — просить.

— Не потрібно. Вони нічого мені не зробили. Крім ляпаса й саден на руках, більше нічого, — уточнюю.

— Кіті, — зітхає стомлено. — Чому ти така вперта?

Мовчу.

Тому що я тебе кохаю, а ти від мене хочеш позбутися. Але я цього не вимовляю вголос. Просто ігнорую його.

Він піднімається. Ще кілька секунд стоїть. Потім йде, тихо прикривши двері. Ну й нехай. Так, мені потрібне кохання. Але не юнака, а чоловіка. Якби це була дитяча закоханість, вона б давно вже минула. А так… Я вже чотири роки про нього мрію. Й ось горе привело мене в його дім. Ніби як шанс, а все марно.

Втрата брата стала для мене шоком. Та не тому, що ми були близькими. Я росла на вулиці і від нього отримувала мало уваги й турботи. Він весь час був зайнятий, працював. Але сам факт, що в мене не залишилося жодного живого родича, пройшовся ураганом по моїй душі.

Я залишилася зовсім сама.

Протягом останніх двох років мій брат працював у Руслана охоронцем. Класна робота, якби не ризики. Я свого часу теж мріяла бути як Назар. Я теж хотіла бути охоронцем. Тільки не для кого завгодно, а для нього. Я не знаю, чи це кохання всього мого життя, чи одержимість на все життя, але те, що це назавжди — я не сумніваюся.

Поки Назар працював у Руслана, я часто вешталася поруч, шукала привід аби побачити красунчика, від якого моє серце тріпоче, як метелик. Але потім я зрозуміла, що такий чоловік як Руслан, ніколи не подивиться на те безглузде створіння, яким я була в підлітковому віці. Незабаром я облишила всі спроби привернути його увагу, не приходила й намагалася забути про Руслана.

Але, на жаль, забути я не змогла. А потрапивши до нього в дім, побачивши його знову, здається, остаточно втратила розум.

Мій брат спіймав кулю, виконуючи свою роботу: захищаючи Руслана. Не знаю, чим таким небезпечним він займається, що на нього скоїли замах, але думаю, уся справа в грошах. Завжди справа в грошах. Якщо в тебе мільярди, завжди знайдуться охочі так чи інакше відібрати їх у тебе. Або просто вбити через заздрощі. Чи прибрати, якщо ти конкурент.

Коротко кажучи, перед смертю Назар узяв із Руслана обіцянку, що той подбає про мене й не дозволить, щоби мене віддали в дитячий будинок за два місяці до вісімнадцятиріччя (нонсенс!), і Руслан, не вагаючись, дав своє слово. Так я й потрапила до нього. Але до мого повноліття залишилося вже менш як тиждень. Протягом цих двох місяців я відчайдушно намагаюся завоювати серце чоловіка своєї мрії, але все безрезультатно. Мені варто б змиритися, прийняти той факт, що між нами прірва, яку я ніколи не зможу подолати.

Але я не можу.

Я постійно думаю про нього. Заплющую очі й уявляю дотик його рук на своїй шкірі, відчуваю його запах, який нагадує морозний весняний ранок. Розплющую очі й бачу його легку напівусмішку, блакитні очі, гарний ніс і тонкі губи. Я марю ним уві сні й наяву.

Так, юнацький максималізм у всій своїй красі. Але хіба він стає від цього менш реальним? Цей максималізм знищує мене, випалює нутро, завдає болю, ніби мене розпинають раз у раз. Він мене розпинає, відштовхуючи й не помічаючи.

Я виходжу зі своєї кімнати ближче до обіду. Знаю, що його не повинно бути вдома. Зазвичай до одинадцятої Руслан їде в справах, а повертається ввечері, іноді дуже пізно. Виходжу, щоби поїсти, і знову ховаюся в себе в кімнаті.

Протягом дня роблю вилазки тільки до вбиральні. Решту часу сиджу в соцмережах, читаючи чужі розумні й не дуже пости, розглядаючи щасливі обличчя. Мені від цього стає ще сумніше. Я не помічаю, як засинаю.

Прокидаюся, коли на вулиці вже темно й дивуюся своїй здатності заснути практично де завгодно й коли завгодно. Знаходжу телефон, подарований Русланом. Уже перевалило за північ.

Жерти хочеться.

Тихо вислизаю зі своєї кімнати. У будинку темно й тихо. І холодильник у моєму повному розпорядженні. Наїдаюся різних шкідливих няшок. Однаково вночі ніхто мене не проконтролює й не заборонить. Дорогою заходжу до вбиральні. Вмиваюся, чищу зуби. Піднімаюся на другий поверх.

Застигаю біля дверей кімнати Руслана. Вона знаходиться поруч із моєю. Прислухаюся. Нічого не чутно. Ставлю телефон на беззвучний режим і залишаю на підлозі. Тихо відчиняю двері його кімнати і прослизаю всередину. Я часто так роблю. Руслан міцно спить і жодного разу мене не застукав біля свого ліжка.

А мені дуже подобається розглядати його, коли він спить. А ще копирсатися в його речах. Ні, я більше не краду в нього. Просто хочеться знати про цього чоловіка більше. Я підходжу до його ліжка й опускаюся навпочіпки. Слабке місячне сяйво дозволяє розгледіти його риси, з маніакальною нав’язливістю помилуватися ним.

Я вкрала в Руслана всього лише одного разу. Так я з ним і познайомилася. Мені тоді було чотирнадцять, коли я налетіла на молодого красивого чоловіка. Ні, коли я вирішила обчистити його гаманець, про красу його я не думала. Та й в обличчя не дивилася. Я дивилася на взуття, руки, кишені, рухи. Цього мені вистачило, щоби зрозуміти, що юнак дуже багатий.

Я влетіла в нього, нібито випадково. Прямо в його руки й непомітно поцупила гаманець. А потім побачила його блакитні очі і пропала. Забула, як дихати. Серце забилося в шаленому ритмі. Він притримав мене за талію, рефлекторно ловлячи, й усміхнувся, полонивши мене остаточно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍