Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

— Ні, — випалив Артеміс. — Може, було б краще спочатку перевірити всі симптоми?

Холлі затисла іскри в кулак. Підозріло.

Вона зняла шолом і наблизилася до Артеміса, ближче, ніж він того хотів, упиваючись у нього своїм важким поглядом. Було дивно бачити, як її власне око дивиться на неї.

— Ти щось зробив, Артемісе?

Артеміс стійко зустрів її пильний погляд. Здава­лося, що його очі були наповнені лише сумом.

— Ні. Просто з мамою я поводжуся навіть обе­режніше, ніж із самим собою, ось і все.

Підозра Холлі народилася з багаторічного досвіду спілкування з Артемісом, тому вона і замислилась, чому раптом саме зараз він не хоче дозволити їй ви­користовувати магію, якщо раніше це ніколи його не турбувало. Можливо, він уже сам випробував цей засіб. Може, потік часу не забрав у нього вкрадену магію, як він стверджував.

Вона поклала свої долоні на скроні Артеміса і притислась чолом до його чола.

— Припини, Холлі, — протестував Артеміс. — У нас немає на це часу.

Холлі не відповіла, заплющила очі та сконцентру­валась. Артеміс відчув, як у голові розтікається теп­ло і знайоме гудіння магії. Холлі досліджувала його. Це тривало лише секунду.

— Нічого немає, — сказала вона, випускаючи його. — Лише відлуння магії. Але жодної сили.

Артеміс відступив назад, відчуваючи легке запа­морочення.

— Я розумію твої підозри, Холлі. Я на це за­служив. А тепер можеш оглянути мою маму, будь ласка?

Холлі зрозуміла, що до цього моменту вона уни­кала робити щось більше, ніж просто побіжно гля­нути на Анджеліну Фаул. Уся ця ситуація викликала занадто багато болісних спогадів.

— Звичайно, Артемісе. Вибач за дослідження. Я мала переконатися, що все гаразд.

— Мої почуття не важливі, — сказав Артеміс, узяв­ши Холлі під лікоть. — Тепер моя мати. Будь ласка.

Холлі довелося змусити себе оглянути Анджеліну Фаул належним чином, і як тільки вона це зробила, глибоко вкорінений страх прокинувся у її душі і по руках і ногах побігли сироти.

— Я знаю, що це, — прошепотіла вона. — Знаю.

— Ці симптоми тобі знайомі? — запитав Артеміс.

Обличчя і руки його матері були вкриті прозо­рим гелем, що сочився з її пор, а потім парою піді­ймався вгору. Очі Анджеліни були широко розплю­щені, але видно було лише білки, а її пальці стискали простирадло, ніби чіпляючись за життя.

Холлі зняла з пояса аптечку, поклала її на тумбоч­ку і за допомогою тампона взяла зразок гелю.

— Цей гель. Цей запах. Цього не може бути. Не може.

— Чого не може бути? — запитав Артеміс, і його пальці вчепились у її передпліччя.

Холлі проігнорувала його, натягнула свій шолом і зв’язалась із Поліцейською Плазою.

— Фоулі? Ти там?

Кентавр відповів після другого гудка.

— Тут я, Холлі. Прикутий до столу. Майор Кельп відправив мені кілька листів із запитанням, де ти є. Я спекався від нього байкою про Ритуал. Я думаю, у тебе є приблизно...

Холлі перервала його базікання.

— Фоулі, послухай мене. Мати Артеміса. Думаю, ми маємо справу з чимось... Я думаю, це серйозно.

Настрій кентавра миттєво змінився. Холлі підо­зрювала, що він розводив балаканину лише для того, щоб приховати своє занепокоєння. Врешті-решт, повідомлення Артеміса було безрадісним.

— Добре. Я зараз зв’яжусь із комп’ютерною сис­темою маєтку. Запитай в Артеміса його пароль.

Холлі підняла маску, щоб подивитися Артемісу в очі.

— Фоулі потрібен твій пароль безпеки.

— Так, звісно.

Артеміс був замислений, і йому знадобилось тро­хи подумати, щоб згадати своє секретне слово.

— КЕНТАВР. Усі літери великі.

У надрах Землі Фоулі зберіг цей комплімент у ку­точку свого мозку, де він тримав найдорожчі спога­ди. Він повернеться до нього пізніше і влаштує свято тріумфу за келихом вина.

— Кентавр. Усе правильно. Я увійшов.

Великий плазмовий телевізор на стіні замиготів, і на екрані з’явилося обличчя Фоулі, спочатку роз­пливчасте, потім чітко сфокусоване. Веб-камера в руці Артеміса дзижчала, коли кентавр віддалено порпався з налаштуванням фокусу.

— Чим більше точок зору, тим краще, га? — ска­зав він. Його голос лунав з телевізійних динаміків і заповнював навколишній простір.

Артеміс тримав камеру перед обличчям матері, намагаючись, щоб вона лишалась нерухомою.

— Судячи з реакції Холлі, я зрозумів, що ці симп­томи тобі знайомі?

Холлі вказала на блиск обличчя Анджеліни.

— Фоулі, подивись на цей гель із пор. І запах лі­лій; жодних сумнівів.

— Це просто неможливо, — пробурмотів кен­тавр. — Ми ліквідували її багато років тому.

Артеміс утомився від цих незрозумілих реплік.

— Що неможливо? Що ви ліквідували?

— Поки що жодних діагнозів, Артемісе; це може бути передчасно. Холлі, мені потрібно зробити ска­нування.

Холлі розмістила долоню над чолом Анджеліни Фаул, і багатофункціональний датчик у її рукавичці оповив матір Артеміса сіткою лазерів.

Фоулі розмахував пальцем подібно до метронома, поки інформація надходила в його систему. Цей не­свідомий рух здавався занадто веселим у теперішній ситуації.

— Добре, — сказав він через півхвилини. — Я маю все, що мені потрібно.

Холлі затисла датчик у долоні, потім стала поруч з Артемісом, тримаючи його руки у своїх і мовчки чекаючи результатів. Це не зайняло багато часу, бо Фоулі знав, що треба шукати.

Його обличчя стало похмурим, коли він побачив результати.

— Комп’ютер проаналізував гель. Боюся, що це спеллтропія.

Артеміс помітив, що Холлі міцніше стисла його руку. Чим би не була ця спеллтропія, то було погано.

Він вирвався з рук Холлі та підійшов до настінно­го екрана.

— Я хочу пояснень, Фоулі. Просто зараз, будь ласка.

Фоулі зітхнув, потім кивнув.

— Гаразд, Артемісе. Спеллтропія була чумою На­роду. Зараження незмінно закінчувалось фатально, і хвороба доходила до заключної стадії за три місяці. Від цього моменту пацієнтці залишалось менше тижня. У цій хворобі є все. Нейротоксини, руйну­вання клітин, стійкість до всіх звичайних методів лі­кування, неймовірна агресивність. Вона насправді дуже дивна.

Артеміс міцно стиснув зуби.

— Це неймовірно, Фоулі. Нарешті знайшлось дещо, чим навіть ти захоплюєшся.

Перш ніж заговорити, Фоулі витер краплину поту з носа.

— Від цієї хвороби не існує ліків, Артемісе. Біль­ше їх немає. Боюся, що твоя мати помирає. Судячи з концентрації гелю, я б сказав, що їй залишилось двадцять чотири години, тридцять шість, якщо буде боротися. Вона не буде страждати, якщо тебе це може хоч трошки втішити.

Холлі перетнула кімнату і поклала руку Артемісу на плече, помітивши, яким високим став її друг.

— Артемісе, є речі, які ми можемо зробити, щоб полегшити її страждання.

Артеміс ледь