Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

АЗРА: Але, люба моя, картини з того фільму знову перемішаються, якщо ми з тобою не зробимо щось, причому негайно!

МАРТА: Я не почуваюся такою сильною, щоб виправляти світ.

АЗРА: Ти тут досі все тримала в своїх руках. Отой нещасний боїться тебе, як чуми.

МАРТА: Тому що думає, ніби я божевільна. Якби ти бачила, як він спить у своїй дірі. Цілу ніч біля нього горить свічка. Спить, як заєць, із розплющеними очима. А це тому, що я йому одного разу пригрозила серпом. Він живе у переконанні, що я це могла б зробити.

АЗРА: Ти б могла?

МАРТА: Могла б, але не хочу. Не вартий він тих зусиль. Але, по суті, всіх їх варто було б... Тоді б у світі був мир. Ось моя пропозиція: я не заберу твою дитину. Це не по-людськи. Однак буду йому доброю матір’ю. У нього буде дві матері. Це допоможе йому вижити в світі, в якому більше не буде батьків. Що скажеш?

Азра мовчить.

МАРТА (знову захоплено танцює довкола деревця): Не буде вже чоловіків-батьків, хіба що стільки, скільки потрібно для забезпечення природних потреб, і не буде воєн, хіба що стільки, щоб перемогти світ чоловіків-батьків.

Здається, що кольори в підвалі втрачають контрастність, що світ стає м’якшим, делікатнішим. Чутно тихі звуки сопілки та барабанчиків.

МАРТА: ... Діти носитимуть ім’я матері, у Господа відпаде його славетна борода, а виростуть груди, повні молока. У борозну вже не сипатимуть отруту, бо це б означало образити Матір! Азра вийде на поле перед містом і скаже воякам з довколишніх пагорбів: «А тепер досить!» Вояки нарешті зрозуміють, що це серйозно. Знатимуть вони також і те, що якщо не послухаються, то не виросте вже жодна рослина, бо Земля зашиє своє нутро, закривши всі джерела. Кольори тоді залишать світ, аби було видно, як світ, створений з чорного й білого начала, може бути єдино нестерпно сірим. Немає такого вояка, який, навіть будучи сто разів мертвим, міг би терпіти світ без жодної травинки, який би не відчув спраги за водою і кольорами. І лише після того, як Мати розгляне глибину його скрухи й каяття, його могли би прийняти до людей. Справді важливі питання передасть Мати в руки Жінки, бо йдеться про істоту, яка творить і народжує, а не про істоту, яка руйнує й убиває. Коли хтось з ордену Воїнів, наприклад, сам генерал, побудує якийсь дім власними руками і тоді в тому будинку когось народить, можливо, тоді і ця чудернацька істота могла би бути прийнята в устрій Матері. Навіть якби отой генерал народив воїна, спорядженого з голови до п’ят, або навіть змію чи якусь іншу гадину одразу у формі генералової армади, вважалося б, що чудо сталося, генерал був би прийнятим.

Скільки ще поколінь землею Матері володітиме Воїн? Ми не знаємо, ми сподіваємося. Протягом цього, можливо, дуже тривалого, часу жінки обійматимуть дерева, бо воїни повбивають один одного до останнього солдата, і так кілька разів.

АЗРА: Де в тебе той серп?

МАРТА: За пічкою, а що?

АЗРА: На це місце спрямовано зараз багато очей, світу вищого, світу нижнього, і очі з усіх сторін нашого світу згідно з розою вітрів. Я народила змію.

Здається, що на мінареті співає муедзин, але це міг би бути і хтось самотній, що дає вихід своїм почуттям як уміє. До підвалу увірвалися запахи Сходу — ніби зашуміли фонтани.

АЗРА (голосним шепотом): А була це дитина серця, хоча на його початку і в його кінці — біль. Як і кожна мати, я теж знала, що ношу під серцем. У довгі години, коли все на Землі спить, я розмовляла зі своєю змією. Оскільки взимку наші ночі довгі, знайшовся час і для танцю. Одного разу я схопила кривавий послід. Піч добре розгорілася, було тепло, змія роздягнулася, як то роблять всі змії, навіть ті, яких ми, земні жінки, носимо під серцями.

МАРТА: В такому разі я теж таке народила, і ще багато жінок. Пуповина обмоталася в нього довкола шиї. Тоді і я народила змію. Народжений так, можливо, не буде дитиною щастя, але це далеко не змія. Та й отой його черв’ячок, він теж ще далеко від змії, якою стане.

АЗРА: Чого ти тільки не вигадаєш. Іди, подивись.

Азра сідає спереду із серпом у руці і похмуро сміється.

Марта обережно наближається до згортка на кам’яному ліжку, розгортає його.

АЗРА: І?

МАРТА: Крутиться на всі боки. Можливо, в нього судоми. Присягаюся тобі: дитя гарне і ніжне. Ніби якась маленька сарна.

Азра похмуро сміється, ляскає себе по колінах, крутить головою.

11. Евменіди

Ареопаг. Суддя у фраку, в перуці «алонж». Присяжні в тиші сьорбають кров зі срібних посудин.

Азра і Марта, дуже намальовані, сидять усередині в чорних довгих сукнях, на них яскраво-помаранчеві перуки, волосся яких нагадує зміїні хвости.

Гасан стоїть спереду в поношеному костюмі, мне шапку.

СУДДЯ: Нехай свідок зараз складе присягу.

ГАСАН: Хіба я мушу присягатися саме на Книзі?

СУДДЯ: Всевидячий Бог побачить, що ви робите. І сам Всевидячий шепне Єдиному.

ГАСАН: Це повільно. І щось у такий спосіб може загубитись. Це як зіпсутий телефон. Чи є інший спосіб?

СУДДЯ: Присягніться тоді батьком.

ГАСАН: Покійним?

СУДДЯ: Ще краще.

ГАСАН: Не беріть гріх на душу. Мертве — це мертве. Він був добрим чоловіком, але сильно пив, і коли б я зараз на нього оперся, впали б обидва.

СУДДЯ: Тоді візьміть що-небудь святе для вас.

ГАСАН: Є таке. У нас тут актуальна зараз суворість життя. Що скажете на «Клянуся моїм життям»?

СУДДЯ: Думаю, це дуже добре. Що може бути ціннішим від цього?

ГАСАН: В тому-то й річ. Життя в нас недорого коштує.

СУДДЯ: Придумайте щось.

ГАСАН: Клянуся твоїм життям.

СУДДЯ: Моїм?

ГАСАН: Воно набагато надійніше від мого.

СУДДЯ: Мене шляк трафить, якщо ви продовжите в тому ж дусі. Зараз переходжу до справи, прошу уваги.

Стукає молотком.

Під присягою ви сказали нам тут: що ви оцю ось жінку — у подальшому «жертва», — що ви оцю ось жінку згаданого дня... Року якого?

ГАСАН: У нас ніхто тепер не рахує років.

СУДДЯ: Суд встановлює: не знає, коли.

ГАСАН: Була зима.

СУДДЯ: Слава Богу.

ГАСАН: У нас їх кілька.

СУДДЯ: Кілька?

ГАСАН: Але їхні будівлі зруйнували, як і людські.

МАРТА: Було напередодні Нового року.

СУДДЯ: Невизначеного року, власне, наприкінці його, оцю ось жінку, власне, жертву, хтось — у подальшому: винуватець