Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

творці ідей, які зрушили маси, якраз на цьому й засновували свою ідеологічну підготовку: вистачило одну блискучу утопію, як її описує Апокаліпсис (а створив її, не забуваймо про це, вигнанець, Іван на Патмосі), всю в золоті та смарагдах, помістити десь на Землі як здійсненну, навіть більше, проголосити її для християнства вже здійсненою зі спаленням Єрусалиму. Немає нічого небезпечнішого за таку утопію, нічого більш убивчого! Врешті-решт, і всі пізніші покращувачі світу, аж до Гітлера та Сталіна, застосували той самий трюк: вони опустили утопію на землю і тим остаточно вбили надію. Помста переможеної утопії була страшною. Ми і тепер переживаємо деякі її частини.

Зараз, коли добігає кінця друге тисячоліття, ми відзначаємо подію, яка його, можливо, найдоленосніше визначила. Той міленіум не вирішив, що робити з Іншим, тобто розв’язав це питання Іншого тим, що спалив його і розтоптав у його інакшості.

Не позбавлене чорного гумору те, що ця тисячолітня нездатність так званої модерної людини до досвіду Іншого саме в місті Єрусалимі отримала своє найстрашніше підтвердження. Мова про суд над Адольфом Айхманом 1961 року. Давайте не будемо зарозумілими і не обманюймо себе: Адольф Айхман — наш сучасник. А халіф Умар і його білий верблюд — лише пристрасне бажання, щоправда, непереможне, на горизонті пустелі.

Айхмана, ніби якусь комаху у її скляній клітці, вивчала й одна дуже розумна людина, яка серед новітніх найбільше сказала про спосіб функціонування тоталітарного розуму у нашому людському мурашнику наприкінці століття й тисячоліття. Я маю на увазі, звісно, Ханну Арендт. У своїй книзі вона пише про те, що її в Айхмані найбільше зачудувало: «... seine nahezu totale Unfähigkeit, einmal eine Sаche vom Gesichts-punkt des anderen her zu sehen». Абсолютна нездатність хоча б один-єдиний раз побачити речі з погляду іншого.

Мурашкам, щоправда, щось таке і не потрібне. Для мурашок не існує Іншого. Ще до того, як мурашка могла би додуматись до ідеї існування Іншого, вона би йому, тому іншому, вже висмикувала лапки. І я втретє скажу: могло б викликати якусь похмуру, макабричну веселість те, що сарацини, на підставі якихось звісток про християнських лицарів та їхні звичаї, вважали їх канібалами.

Але навіть це краще, ніж вважати, як це робив Адольф Айхман, що вони — die Stűcke, тобто просто речі.

Примітки

1

Перуки з довгими хвилястими пасмами. (Тут і далі — примітки перекладача).

2

Патріотична пісня, покликана пробуджувати національні по­чуття.

3

Монументальні середньовічні надгробки на Балканах, переважно в Боснії й Герцеговині.

4

Читач має брати до уваги, що драму грають двома мовами і що хорватська актриса в дійсності теж не розуміє мови іншої. Ми ніколи не перекладали французькі репліки хорватською, ані хорватські — французькою, забезпечивши тим лінгвістичну автентичність цього експерименту. Тому мовою комунікації у виставі залишалась невербальна мова, мова жестів.

5

Між тим, інший халіф, Аль-Хакім, виніс інакший вирок Храму Гробу Господнього: наказав його зруйнувати (1009 року). «Середньовічні історики взагалі вважали цього володаря божевільним», пор. Томаж Мастнак (Tomaž Mastnak, Križarski mir, str.48, Prometej, Zagreb 2006).

6

Вірші (у вільному переспіві) сліпого арабського поета і філософа Абу-ль-Аля аль-Мааррі, ХІ ст. За: Amin Maalouf, Les croisades vues par les Arabes, Paris, 1983.

7

«Відомо, що майже половина світу заражена цією смертельною чумою» (фр.).