Франко І. Я. - Зів'яле листя, Франко І. Я.

рветься й летить -

 

Те згасне, мов огник,

Мов хвиля пройде,

В безодні нірвани

Спокій віднайде.

 

Поклін тобі, світлий,

Від бідних, блудних,

Що в пристрастів путах

Ще б’ються міцних!

 

Поклін і від мене,

Що скочу як стій

Із тиску сансари

В нірвани спокій!

 

XVIII. «Душа безсмертна!..»

 

 

Душа безс­мерт­на! Жить віковічно їй!

Жорстока дум­ка, ди­ка фан­тазія,

Лойоли гідна і Торк­ве­ма­ди!

Серце хо­ло­не і тьмиться ро­зум.

 

Носити вічно в серці ли­це твоє,

І знать, що з дру­гим зв’яза­на вічно ти,

І ба­чить з ним те­бе й то­ми­тись -

Ох, навіть рай мені пек­лом ста­не!

 

Творця хва­ли­ти? За що хва­ли­ти йо­го?

Що в моїм серці сей роз­па­лив огонь

І в насміх приз­на­чив роз­лу­ку?

Рай по­ка­зав і затріснув бра­му!

 

Та па­ну бо­гу я не хо­чу блюз­нить,

Бо по­що вірних щирі чут­тя драз­нить?

Мов ак­тор той, ме­чем ма­ха­ти

На па­пе­ровії стра­хо­пу­ди?

 

Я не ро­ман­тик. Міфо­логічний дим

Давно розвіявсь із го­ло­ви мені;

Мене не тішать ані стра­шать

Привиди давньої віри млисті.

 

Бо що ж є Дух той? Сам чо­ловік йо­го

Создав з нічо­го, в кождій порі й землі

Дає йо­му свою по­до­бу,

Сам собі па­на й ти­ра­на тво­рить.

 

Одно лиш вічне без по­чат­ку й кінця,

Живе і сильне,- се є ма­терія:

Один атом її тривкіший,

Ніж всі бо­ги, всі Ас­тар­ти й Яг­ве.

 

Безмірне мо­ре, що за­пов­ня простір,

А в то­му морі вир повс­тає сям-там -

Се пла­не­тар­ная сис­те­ма,-

Вир той бур­лить, і кле­ко­че, й б’ється.

 

В тім вирі хвилі - сон­це, пла­не­ти є,

В них міліарди бомблів дрібних ки­шать,

А в кождім бомблі щось там мріє,

Міниться, піниться, по­ки не прис­не.

 

Се наші мрії, се на­ша свідомість,

Дрібненький бомб­лик в вирі ма­терії.

Та бомблі зги­нуть, вир утих­не,

Щоб зак­ру­титься знов десь-інде.

 

Безцільно, вічно кру­го­во­рот от­сей

Іде і йти­ме; сон­ця, пла­нет ря­ди

І інфу­зорії дрібненькі,

Всьому од­на­ко­ва тут до­ро­га.

 

Лише ма­ленькі бомб­ли­ки людськії,

Що в них час­тин­ка ви­ру відби­ла­ся,

Міркують, му­чаться, ба­жа­ють

Вічності мо­ре вмісти­ти в собі.

 

І уяв­ля­ють вічність на об­раз свій,

Дають свій виг­ляд, влас­ну по­до­бу їй,

А там ля­ка­ються, мов діти,

Мар, що по­ро­ди­ла їх уява.

 

Я не ди­ти­на, я не ля­ка­юсь мар,

Неначе в’язень з до­му тор­тур і кар,

Душа моя на во­лю рветься

В ма­ми ма­терії лоні всну­ти.

 

Бажає бомб­лик прис­ну­ти радісно,

Згасить бо­лю­чу іскор­ку - свідомість,

З людст­ва свой­ого ні пи­лин­ки

В вічність не хо­че нес­ти з со­бою.

 

XIX. «Самовбійство - се трусість…»

 

 

«Самовбійство - се трусість

Се втека з борні,

Ошуканськая кріда»,-

Так скажуть мені.

 

Ах, панове! Про трусість

Мовчіть ви мені!

Чи ви нюхали порох

В життєвій війні?

 

Чи ви лоб свій розбили

О дійсності мур?

Чи вам звісно, як смачно

На гаках тортур?

 

«Самовбійство - се прогріх,

Безправ’я і злість…»

Най вам слово Христове

На се відповість.

 

Як Христос по землі ще

Навчати ходив,

То зустрів чоловіка,

Що в шабас робив.

 

«Як же можна! Се прогріх!» -

Обурився хтось,

Та робітнику строго

Промовив Христос:

 

«Коли знаєш, що чиниш -

Блаженний єси;

А не знаєш, що чиниш -

Проклятий єси.

 

Коли знаєш, що чиниш -

Закон твій - ти сам;

А не знаєш, що чиниш -

Закон є твій пан». 7

 

Для знающих знання їх -

Найвищий закон;

Незнающі в законі

Най гнуться карком.

 

Чи я знаю, чи чиню,

Се знаю лиш я -

І такий, що мене зна

Ще ліпше, ніж я.

 

XX. «Отсей маленький інструмент…»

 

 

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент…

І крові ключ кипучий…

Легенький крик… безсильний шепт,

А там - поклін покірний,-

Отсе весь лік, отсе рецепт

На весь мій біль безмірний.

 

В отсей маленький інструмент

Кладу маленьку кулю

І замість любки на момент

Його до серця тулю.

Один кивок… легенький гук,

Неначе свічка здута,

І він з моїх упаде рук,

І з мене спадуть пута.

 

Один момент - хіба ж се гріх?

І пощо так страждати?

Марний комар, пустий горіх,

Та й пощо заважати?

Ядро завмерло - геть марну,

Порожнюю лушпину!

Один кивок! За мить одну

Навіки я спочину.

 

 

ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ

 

ЛІРИЧНА ДРАМА

 

 

Вперше надруковано у кн.: «Зів’яле листя. Лірична драма Івана Франка» Львів, 1896.

Окремі поезії «Першого жмутка» друкувалися в періодичних виданнях за кілька років до виходу збірки «Зів’яле листя».

Після виходу з друку першого видання збірки «Зів’яле листя» окремі вірші з неї друкувалися у хрестоматіях, альманахах та інших виданнях. Так, готуючи до друку в 1903 р. антологію української поезії «Акорди», Франко вмістив в ній чотири поезії: із «Першого жмутка» - «Я не жалуюсь на тебе, доле…» (с. 108); з «Другого жмутка» - «Зелений явір…» (с. 104), «Отсе тая стежечка…» (с. 105), «Як почуєш вночі край свойого вікна…» (с. 104).

Перед друкуванням в «Акордах» цих поезій І. Франко зробив у них деяку мовно-стилістичну правку.