Франко І. Я. - Зів'яле листя, Франко І. Я.

га­зар­довій грі фіктив­на, кепська кар­та.

Чи чес­но се, скажіть?

Вам хо­чесь те і те… конк­рет­не, а мені ви

Даєте пшик. Се стид! Не ду­мав, що такі ви,

І з чор­том так не слід!

 

А втім, го­луб­чи­ку, офер­та ва­ша пізна!

Та ва­ша ду­шенька - се корш­ма та заїзна,-

Давно в ній наш нічліг.

Чи я дур­ний у вас доб­ро те ку­пу­ва­ти,

Що й без ку­по­ван­ня шви­денько бу­ду ма­ти

Без кло­потів усіх!

 

І знай­те ще од­но. Ота, що так за нею

Ви по­би­ваєтесь і му­чи­тесь ду­шею,

Є на­ша теж як­раз.

Спішіться ж, па­ноч­ку, до пек­ла, як до ба­лю!

Там влас­но­руч­но сам віддам вам ва­шу кра­лю.

Au re­vo­ir 6 у нас!»

 

Ще раз за­ре­го­тавсь і по плечі ле­генько

Мене він пок­ле­пав та й геть пішов шви­денько,

Мов пильне діло мав.

А я сто­яв, мов стовп, ли­це моє горіло,

Стид ду­шу жер; замість до­буть, на що кортіло,

Я ще від чор­та об­лиз­ня спіймав!

 

XIII. «Матінко моя ріднесенька!»

 

 

Матінко моя рідне­сенька!

В не­щас­ний час, у го­ди­ну ли­ху

Ти по­ро­ди­ла ме­не на світ!

 

Чи в тяжкім грісі ти по­ча­ла ме­не,

Чи прок­ляв ме­не в твоїм лоні хто,

Чи лиш до­ля отак на­до мною смієсь?

 

Не да­ла ти мені чарівної кра­си,

Не да­ла мені си­ли, щоб стіни ва­лить,

Не да­ла мені ро­ду по­чес­но­го.

 

Ти пус­ти­ла ме­не си­ро­тою у світ,

Ти да­ла ще мені три не­долі в наділ,

Три не­долі важкі, невідступнії.

 

Що од­на не­до­ля - то сер­це м’яке,

То співацькеє сер­це враз­ли­веє,

На кра­су, на доб­ро по­дат­ли­ве.

 

А що дру­га не­до­ля - то хлопський рід,

То по­горд­же­ний рід, за­му­ро­ва­ний світ,

То зат­роєний хліб, безс­лав­ний гріб.

 

А що тре­тя не­до­ля - то гор­да ду­ша,

Що ніко­го не впус­тить до сво­го нут­ра,

Мов за­пер­тий огонь, са­ма в собі зго­ра,

 

Матінко моя рідне­сенька!

Не ту­жи ти за мною, не плач в са­моті,

Не кле­ни, як по­чуєш, що я зро­бив!

 

Не су­муй, що прий­деться самій до­жи­вать,

Що прий­деться самій у гріб ля­гать,

Що не бу­де ко­му очей за­ту­лить!

 

Не кле­ни своє бідне, без­си­ле ди­тя!

Доки міг, то я тяг сю тач­ку жит­тя,

Та те­пер я зла­мав­ся і збив­ся з пут­тя!

 

Я не мо­жу, не мо­жу спи­ни­ти то­го,

Що, мов чор­ная хма­ра, на ме­не йде,

Що, мов бу­ря, зда­ле­ка шу­мить-гу­де!

 

Я не хо­чу на світі за­ва­дою буть,

Я не хо­чу вдуріть і жив­цем озвіріть -

Радше тем­ную ніч, аніж світло зустріть!

 

XIV. «Пісне, моя ти підстрелена пташко…»

 

 

Пісне, моя ти підстре­ле­на пташ­ко,

Мусиш за­мовк­нуть і ти.

Годі ри­да­ти і пла­ка­ти тяж­ко,

Час нам зо сце­ни зійти.

 

Годі вглиб­ляться у ра­ну зат­ру­тую,

Годі бла­гать о лю­бов.

З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

Капає з сер­денька кров.

 

З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

Слабшає відгомін твій…

Пісне, на­поєна го­рем-отру­тою,

Час тобі вже на спокій.

 

XV. «І ти прощай!..»

 

 

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

 

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

 

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

 

XVI. «Даремно, пісне!..»

 

 

Даремно, пісне! Щез твій чар -

Втишати серця біль!

Не вирне сонце вже з-за хмар!

Пропала ярь! Пропала ярь!

На душу впала цвіль.

 

Даремно, пісне! Тихо будь!

Не сип ще мук до мук!

Без тебе туга тисне грудь,-

Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь

Несеш жалібний згук.

 

Даремний спів! В акордах слів

Не виллю своїх скрут.

Як мовчки я терпів, болів,

Так мовчки впаду без жалів

В нірвани темний кут.

 

XVII. «Поклін тобі, Буддо!»

 

 

Поклін тобі, Буддо!

В темряві життя

Ти ясність, ти чудо,

Ти мир забуття!

 

Спокійний, величний,

Ти все поборов:

І блиск царювання,

І гнів, і любов.

 

З царя жебраком ти,

Душею моцар,

Півсвіту осяяв

Твого духу чар.

 

Ти царство покинув,

Щоб духом ожить;

Зірвав усі пута,

Щоб нас слобонить.

 

І довгії літа

Промучився ти,

Щоб корінь страждання

Людського знайти.

 

Знайшов ти той корінь

У серці на дні,

Де пристрасті грають,

Надії марні.

 

Де гнів палахкоче,

Любов процвіта,

Луди павутинням

Наш дух опліта.

 

І мулить, і мулить,

Прогонює мир,

І тягне в сансару,

В життя дикий вир.

 

Та з пристрастів пекла

Ти вивів людей,

Не тьмив їх туманом

Загробних ідей.

 

Безсмертне лиш тіло,

Бо жаден атом

Його не пропаде

На віки віком.

 

Та те, що в вас плаче,

Горить і терпить,

Що творить, що знає,

Що