Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

дивовижний вузол їхнього розмаїття. Він вислизнув від мене. Моя імперія розпадалася наче сама собою, бо, коли буря зламає кедрові гілля, а самум обітре його й він піддасться пустелі, це не пісок раптом збільшив силу, а сам кедр уже зрікся й відкрив свою браму варварам.

Коли співець співав, йому закидали, буцім він перебільшує свої почуття. Чи справді патетика звучала фальшиво і ми немов належали до іншої доби? Чи він сам здурів,- запитували вояки,- від любові, яку виспівує до кіз, баранів, осель і гір, що є тільки окремими предметами? Чи він сам дурний від любові, зверненої до закрутів річки, якій не загрожують воєнні небезпеки і яка не заслуговує крові? Чи правда, що самі співці відчувають докори сумління, коли розповідають примітивні казки дітям, які вже не такі легковірні…

Мої полководці зі своєю несхитною тупістю прийшли докоряти мені за моїх співців. «Вони фальшиво співають!» - стверджували вони. Але я розумів їхню фальшиву ноту, бо вони вшановували мертвого Бога.

Тоді мої полководці зі своєю несхитною тупістю запитали мене: «Чому наші люди вже не хочуть воювати?» Немов запитали, відчувши сором за своє ремесло: «Чому вони вже не хочуть косити збіжжя?»

Але я змінив запитання, що, отак поставлене, не вело нікуди. Адже йшлося не про ремесло. Я запитував себе в тиші своєї любові: «Чому вони вже не хочуть умирати?» І моя мудрість шукала відповіді.

Адже не вмирають ані задля баранів, ані задля кіз, ані задля осель, ані задля гір. Таж ці об’єкти існують, а ніхто задля них нічим не жертвував. Проте вмирають, щоб урятувати невидимий вузол, який пов’язує їх і обертає в маєток, в імперію, у знайоме обличчя, яке можна впізнати. Саме цій єдності й віддають себе, бо її будують навіть своєю смертю. Смертю оплачують любов. Хто повільно віддавав своє життя в обмін за добре зроблений виріб, тривкіший за його життя, або за храм, що йде своїм шляхом у століттях, той згоден і на смерть, якщо його очі вміють вирізнити палац із розмаїття матеріалів, якщо він засліплений його величчю і прагне розчинитися в ній. Адже його приймає щось більше від нього, а він віддається своїй любові.

Але як вони погодилися віддати своє життя за вульґарні інтереси? Інтерес передусім наказує жити. А мої співці пропонують моїм людям в обмін на їхню жертву фальшиву монету.

 

Уряди-годи з’являється який-небудь лжепророк, що поєднує в собі кілька представників свого цеху. І вірні, дарма що їх мало, підносяться духом і ладні вмерти за свою віру. Але їхня віра нічого не варта для інших. І всі віри протиставлені одні одній. Постають малі церкви, які ненавидять одна одну, маючи звичай поділяти все на помилку та істину. І те, що не істина,- помилка, а те, що не помилка,- істина. Але я, знаючи, що помилка - не протилежність істини, а інше упорядкування, інший храм, збудований із того самого каміння, ані більш істинний, ані більш хибний, а просто інший, бачу, що вони ладні вмерти за ілюзорні істини, і моє серце кривавиться. І я кажу Господу: «Невже ти не можеш навчити мене істини, яка панує над їхніми частковими істинами і приймає їх усі у своєму лоні? Адже, якщо з цих трав, які пожирають одна одну, я зроблю дерево, що має одну живу душу, тоді дана гілка процвітатиме від процвітання інших гілок і все дерево буде дивовижною співпрацею і розквітом під сонцем.

Невже я не матиму серця, досить широкого, щоб умістити їх?»

 

Сміховинні й чесноти, і тріумф крамарів. Вони продають. Віддають у найми незайманок. Грабують запаси ячменю, які я зібрав про випадок голоду. Убивають. Але я не такий наївний, щоб думати, ніби крах імперії - наслідок занепаду чесноти, бо знаю напрочуд ясно, що занепад чесноти - наслідок краху імперії.

- Господи,- казав я,- дай мені образ, якому вони віддадуть себе у своєму серці. Тоді всі завдяки кожному зростатимуть у могутності. А чеснота свідчитиме про те, які вони.

 

XIV

 

 

У тиші своєї любові я наказав стратити багато людей. Але кожна смерть живила підземну течію бунту. Адже очевидність визнають. А її не було. Важко було здогадатися, в ім’я якої ясної істини знову страчено того чи того. Саме тоді я отримав від мудрості Господньої повчання про владу.

Адже владу годі пояснити суворістю. Її можна пояснити лише простотою мови.

Ті, кого я стратив, означали для мене, що я не зміг навернути їх, вони показували мені мою помилку. І тоді я склав таку молитву:

«Господи, мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не тямить дати притулок своєму народові. Я реагую на потреби одних людей і кривджу інших людей, не задовольнивши їхніх.

Господи, я знаю, що всі сподівання добрі. І сподівання на свободу, і сподівання на дисципліну. Сподівання на хліб для дітей і сподівання на пожертву хлібом. Сподівання на науку, що вивчає, і на повагу, що визнає й засновує. Сподівання на ієрархії, які обожнюють, і на поділ, що розподіляє. На час, що дає змогу міркувати, і на працю, яка заповнює час. Сподівання на духовну любов, яка карає плоть і звеличує людину, і сподівання на жалощі, які зцілюють плоть. Сподівання на майбутнє, яке треба будувати, і на минуле, яке треба рятувати. Сподівання на війну, що засіває зерна, і на мир, що збирає їх.

Але я знаю, що суперечки - це тільки суперечки мови, і щоразу, коли людина підноситься, вона дивиться на них із трохи більшої висоти. І суперечок уже немає.

Господи, я прагну заснувати шляхетність своїх воїнів і красу храмів, якій люди віддаватимуть себе і яка надасть сенсу їхньому життю. Але цього вечора, гуляючи в пустелі своєї любові, я побачив маленьку заплакану дівчинку. Я підняв їй голову, щоб зазирнути їй у вічі. Її горе засліпило мене. Якщо я, Господи, відмовляюся пізнати його, я відмовляю одній частині світу і ще не скінчив своєї праці. Не те, що я відвертаюся від своїх великих цілей, але треба втішити цю дівчинку! Адже тільки тоді зі світом буде все гаразд! Ця дівчинка - теж знак світу.

 

XV

 

 

Війна - важка річ, коли це вже