Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого…»

Але хто б міг повірити, що вони щасливі? Часом ми провідували їх, коли батько хотів навчити мене чого-небудь.

- Ви,- казав він їм,- стаєте худобою й потихеньку загниваєте… гниє не ваша плоть, а ваше серце.

Адже для них усе втратило своє значення. Якщо ти не програєш свого багатства в кості, все-таки добре, що кості можуть означати в твоїх мріях землі, стада, золоті зливки й діаманти, яких ти не маєш. Вони десь в іншому місці. Але надходить пора, коли й кості можуть уже нічого не означати. Тоді вже немає гри, в яку можна грати.

І ось наші протеже вже не мали що сказати один одному. Вони вже переслухали всі родинні історії, схожі одна на одну. Вже описали один одному свої намети, всі схожі один на один. Уже перестали боятися, сподіватися й винаходити. Мову вони вживали лише для залишкових функцій. «Позич мені жаровню»,- міг сказати один. «де мій син?» - міг запитати другий. Людство, що спить на підстилці для худоби під яслами,- чого воно прагнуло? В ім’я чого змагалося? Задля хліба? Вони отримали його. Задля свободи? Але в межах свого світу вони були безмежно вільні. Навіть занурені в ту незмірну свободу, яка змушує деяких багатіїв розпрощатися зі своїми тельбухами. Задля тріумфів над своїми ворогами? Але вони вже не мають ворогів!

Батько сказав мені:

- Ти можеш прийти з батогом і пройти через увесь табір, сам, шмагаючи їх по обличчям, і пробудиш у них не більшу реакцію, ніж у зграї собак, коли ті гарчать і задкують, бажаючи вкусити. Але жоден не пожертвує собою і тебе ніхто не вкусить. І ти станеш перед ними, склавши руки на грудях. Ти зневажатимеш їх…

А ще казав мені:

- Це тільки людські форми. А людини там уже немає… Вони можуть тебе вбити, як боягузи, поза твоїми плечима, бо потолоч інколи небезпечна. Але вони не витримають твого погляду.

І все-таки серед тих утікачів поширилася, наче пошесть, незгода. Незгода, не сформована, не така, що поділила їх на два табори, а така, що озлобила всіх проти кожного, бо той, хто поїдав свою частку припасів, обкрадав їх. Вони стежили одне за одним, наче собаки, що крутяться навколо годівниці, і от, в ім’я своєї справедливості, стали коїти вбивства, бо їхня справедливість полягала передусім у рівності. Хоч би чим хто вирізнявся поміж них, юрба чавила його.

- Маса,- казав мені батько,- ненавидить образ людини, бо маса непослідовна, тисне одразу вусібіч і касує творчі зусилля. Звичайно погано, коли людина чавить стадо. Але не шукай тут великого рабства, воно з’являється тоді, коли стадо чавить людину.

Отже, в ім’я якихось темних прав кинджали, розтинаючи черева, щоночі збільшували кількість трупів. Удосвіта, немов викидаючи сміття, їх стягували на край табору, де їх вантажили на наші вози, наче просто прибираючи дорогу. Я пригадав батькові слова: «Якщо ти хочеш зробити людей братами, примусь їх будувати разом башту. Та якщо хочеш, щоб вони ненавиділи одне одного, кинь їм зерна».

Ми відзначили, що мешканці табору мало-помалу перестали вживати слова, які вже не служили їм. Мій батько водив мене поміж тих немов відсутніх облич, що, недоумкуваті й порожні, дивилися, не знаючи, хто ми. Вони не видавали вже ніяких звуків, крім непевного буркоту, вимагаючи їжі. Вони животіли без жалів і бажань, без ненависті й любові. А невдовзі вже й не милися і не знищували своїх паразитів. А ті плодилися. Тоді почали з’являтися гнояки і виразки. Отак табір почав загиджувати повітря. Батько боявся чуми. І, безперечно, міркував про становище людини.

- Я вирішив пробудити архангела, що спить, придушений їхнім гноєм. Я не поважаю їх, але через них я поважаю Бога…

 

XII

 

 

До того загноєного людства батько послав співця. Співець сів надвечір на зручному для себе місці й заспівав. Він співав про речі, які перегукувалися одні з одними. Співав про дивовижну принцесу, до якої можна дійти тільки за двісті днів подорожі по пісках без криниць під пекучим сонцем. Брак криниць став жертвою і сп’янінням любові. А вода з міхів стала молитвою, бо вела до коханої. Він співав: «Я прагну пальмового гаю й ніжної зливи… а над усе сподіваюся, що вона привітає мене усмішкою… я вже не здатний відрізнити свою гарячку від моєї любові…»

Мешканців табору опанувала спрага над спрагою, вони простягли руки в бік мого батька:

- Негіднику! Ти позбавив нас прагнень, що є сп’янінням, спричиненим жертвою задля любові!

Співець співав про загрозу, яка висить у повітрі, коли оголошують війну і пісок перетворюється в гадючник. Кожна дюна набувала влади, що є владою над життям і смертю. Мешканці табору прагнули ризику смерті, який оживляє піски. Співець співав про силу ворога, коли його чекають зусібіч і він наступає від обрію до обрію, наче сонце, про яке ніколи не знаєш, звідки воно зійде! І мешканці прагнули ворога, що оточив би їх своєю величчю, наче море.

А коли вони прагнули любові, побаченої як обличчя, з піхв показалися кинджали. Вони плакали від радості, пестячи свою зброю! Свої забуті, поіржавілі, принижені шаблі, що тепер видавалися їм утраченою мужністю, бо тільки вони давали змогу людині творити світ. Це був сигнал до постання, гарного, мов пожежа!

Усі вони загинули як чоловіки!

 

XIII

 

 

Ми випробували пісню поетів і на війську, яке почало розпадатися. Але сталося таке диво, що поети виявились неефективні, й солдати кепкували з них.

- Нехай нам співають про наші істини,- відповідали вони.- Про струмінь води в нашому домі й пахощі юшки, яку подають на вечерю. Що нам до цих балачок?

Саме тоді я дізнався про ще одну істину: втрачену владу вже не повернути. Образ імперії втратив свою плідність. Адже образи вмирають, як і рослини, коли їхня сила зужилася і вони вже тільки мертві матеріали, що от-от розпорошаться, і гумус для нових рослин. Я відійшов убік, щоб подумати про цю загадку. Адже немає нічого більш істинного і менш істинного. Є тільки більш ефективне і менш ефективне. Я вже не тримаю в руках