Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

що ненастанно милувався своїми ногами й завжди носив таке вишукане взуття, був дуже потішений її словами, хоч, почувши їх, сховав ноги під стілець.

- Ви, міс Шарп, кажуть, неабияка художниця,- звернувся до Ребеки Джордж Осборн.- От ви б і намалювали велику історичну картину на тему чобіт. Седлі треба зобразити в шкіряних штанях, в одній руці в нього зіпсований чобіт, а другою він тримає мене за комір. А Емілія стоїть біля нього навколішки, звівши вгору рученята. Картина повинна мати пишний алегоричний напис, такий, як на першій сторінці катехізису чи букваря.

- На жаль, я тут не встигну,- сказала Ребека.- Але намалюю, коли... коли поїду.

Голос у неї забринів так жалісно, на обличчі з’явився такий засмучений вираз, що всі подумали, яка до неї жорстока доля і як їм буде важко розлучатися з нею.

- О, якби ти могла довше погостювати в нас, люба Ребеко! - сказала Емілія.

- Навіщо? - ще жалісливіше запитала та.- Щоб я була ще нещ... щоб мені було ще тяжче розлучатися з тобою? - І вона відвернулася.

Емілія ладна була дати волю своїй природній схильності до сліз,- як ми вже згадували, це була одна з вад цієї наївної істоти. Джордж Осборн дивився на дівчат співчутливо й зацікавлено, а з широких грудей Джозефа Седлі вихопилося щось схоже на зітхання, хоч він, проте, й не зводив очей зі своїх улюблених чобіт.

- Заграйте нам щось, міс Седлі… Еміліє,- запропонував Джордж Осборн, відчувши тієї хвилини незвичайне, майже непереборне бажання схопити згадану особу в обійми і розцілувати при всій компанії. Дівчина теж на мить звела на нього очі... Та коли б я сказав, що вони закохалися одне в одного саме тепер, то це, мабуть, була б неправда. Річ у тім, що батьки їх ще малими призначили одне для одного, і обидві родини вже десять років говорили про їхні заручини як про вирішену справу. Вони пішли до фортепіано, що, як звичайно, стояло в малій вітальні, а оскільки було досить темно, Емілія мусила взяти Осборна під руку, бо йому, напевне, легше, ніж їй, було торувати дорогу між стільцями й канапами. Через це Джозеф Седлі залишився за столом віч-на-віч з Ребекою, яка сиділа й плела гаманець із зелених шовкових ниток.

- Можна й не питати про родинні секрети,- озвалася Ребека,- ці двоє самі себе викривають.

- Так, я думаю, що вони поберуться, тільки-но Джордж отримає роту,- сказав Джозеф.- Він пречудовий хлопець.

- А ваша сестра - наймиліше в світі створіння,- сказала Ребека.- Щасливий той, хто здобуде її серце! - з цими словами міс Шарп тяжко зітхнула.

Коли двоє неодружених людей, сидячи разом, розмовляють про такі делікатні справи, між ними виникає певне довір’я й щирість. Немає потреби докладно переказувати всю розмову Джозефа Седлі з Ребекою; вона, як можна собі уявити з наведених вище слів, не була ні особливо дотепна, ні красномовна, бо взагалі рідко бував такою в звичайному товаристві, та й будь-де, хіба що в пишномовних і надуманих романах. З сусідньої кімнати долинала музика, тому, звичайно, вони говорили тихим, задушевним тоном, хоч, щиро сказати, навіть найголосніша розмова не потривожила б пару в малій вітальні, така вона була захоплена власними справами.

Чи не вперше в житті Джозеф Седлі відчув, що не соромиться й не ніяковіє, розмовляючи з особою іншої статі. Ребека без кінця розпитувала про Індію, і це дало йому нагоду розповісти багато цікавих історій про ту країну й про себе самого. Він змалював бенкети в губернаторському палаці й те, як з допомогою віял, мат і всяких інших винаходів англійці рятуються там від спеки, дуже влучно пожартував з шотландців, яким протегував генерал-губернатор, лорд Мінто, потім розповів про полювання на тигра, під час якого погонича його слона стягнув додолу розлючений хижак. О, як захоплювалась Ребека губернаторськими бенкетами, як щиро сміялася з жартів про шотландських ад’ютантів, називаючи Джозефа лихим, жорстоким дотепником, що може вбити людину глузливим словом, і як злякала її розповідь про слона!

- Ради своєї матері, любий Седлі, ради своїх приятелів пообіцяйте мені, що більше школи не братимете участі в таких страшних виправах! - вигукнула вона.

- Ет, пусте, міс Шарк,- сказав він, поправляючи свої комірці.- Що то за полювання без небезпеки!

Джозеф лише один раз брав участь у полюванні на тигра, коли сталася пригода, про яку він оце розповів, і коли він мало не вмер не через тигра, а зі страху. Розбалакавшись, Джозеф зовсім посміливішав і навіть зважився запитати Ребеку, для кого вона плете гаманець. Він дивувався сам із себе і був дуже задоволений своїми витонченими й невимушеними манерами.

- Для того, хто його захоче,- відповіла Ребека й ласкаво глянула на нього, додаючи йому сміливості.

Джозеф Седлі готувався виголосити найкращу промову з усіх, на які був здатен, і вже почав: «О міс Шарп, як...» - кози це в сусідній кімнаті пісня скінчилася, і він почув свій власний голос так виразно, що замовк на півслові, почервонів і з хвилювання висякався.

- Ти колись чула, щоб твій брат був такий говіркий? - прошепотів Осборн Емілії.- Твоя приятелька просто творить дива.

- Тим краще,- сказала Емілія, що, як майже всі жінки, гідні такої назви, в душі була свахою і зраділа б, якби Джозеф повіз із собою до Індії дружину. Крім того, за цих кілька днів нерозлучного перебування з Ребекою вона сповнилася ніжної приязні до неї і відкрила в ній безліч чеснот і добрих рис, яких не помічала, поки жила в Чізвіку. Бо прихильність у дівчат росте так швидко, як у відомій казці горох, що за одну ніч сягав до неба. Не треба їм докоряти, що після заміжжя ця їхня Sehnsucht nach der Liebe 26 пригасає. Це те, що сентименталісти, які полюбляють гучні слова, називають «тугою за ідеалом», а насправді воно означає, що жінки звичайно почувають себе незатишно, поки не розживуться на чоловіка й дітей, на яких можуть спрямувати свої почуття, витрачувані досі по часточці десь-інде.

Вичерпавши свій невеличкий репертуар пісень чи пробувши досить довго в малій вітальні, Емілія подумала, що тепер пора попросити до фортепіано товаришку.

- А то б ти не захотів слухати мене, якби почув спершу Ребеку,- сказала вона містерові Осборну