Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще

можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається

воно дуже рано.

Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне

життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій

хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі

перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих

жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в

напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів

Айдара, який не знав міста.

До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала

голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.

Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі

троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.

Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної

хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.

Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським

плетивом.

— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата

Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших

доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав

Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін

поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я

тай про мене, ти — мій брат.

Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також

навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього

стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише

одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...

— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир

нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-

лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми

незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.

Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до

Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.

З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на

Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом

на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку

Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що

вели з цих воріт, вели на схід.

Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на

дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало

спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде

саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе

геть прочісувати.

Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на

північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі

— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли

де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед

степу можна було помітити уже