Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

у такому випадку пояснення, що стало кон’юнктурним і анекдотичним, буде ліпне нагромадженням випадків і майже втратить будь-який інтерес.

Натомість з’являється інше, не менш цікяне, завдання: пояснити непередбачені контури цього многокутника, який не має більше погоджених форм, широкого покриття, яке |юбить з історії славетну трагедію. Повернути подіям їхній самобутній силует, що ховається під позиченим одягом, бо справжніх таких дивних форм дослівно не бачиш; уявні форми, які ідуть від себе, проходять непомічені, а на їх місці бачиш умовні узагальнення. Не зауважуєш ні пошуку, ні протиріччя: бачиш історичне пізнання через століття і його прогрес; грецька критика міфу стає одним епізодом прогресу Розуму, а грецька демократія була б демократією вічною, якби не вада рабовласництва.

Якщо, отже, історія пропонує собі позривати покриття і пояснити те, що йде само собою, вона перестає бути експлікативиою; вона стає герменевтикою. Не будемо задумуватися, отже, над тим, які суспільні причини знаходяться біля витоків критики міфу; ми воліємо заступити святу історію Просвітництва або Суспільства можливим постійним пе{>ерозподілом різних дрібних речей, що породжують не менш випадкові наслідки, однак виглядають новажними і визначальними для долі людини. Схема для схеми — схема П’єра Бурдьє, який розглядає специфіку і автономію символічного поля, розділеного між силовими центрами, видасться нам привабливішою від схеми за суспільними класами: дві схеми вартують більше, аніж одна.

Відкриймо тут те, що видаватиметься спочатку відступом із кількох сторінок, але що насправді приведе нас до серцевини нашої проблеми міфу. Якщо треба все ска-:*ати, ми тим паче стримуємося від того, аби не пояснювати, що ми схильні думати, ненередбачуваність історії менше пов’язана з її можливостями (що не пе|юшкоди-ло б поясненню post eventum), аніж із її здатністю до вигадок. Ця думка викличе посмішку, бо кожен знає, що вірити в абсолютні початки містично і антинауково. Отже, прикро констатувати, що наукова і експлікативна думка базуються, без її відома, на не менш свавільних здогадках. Скажемо тут кілька слів на користь тих, хто у своєму громадському чи приватному житті онинився одного ранку пе|юд тим фактом, що робить і думає про такі речі, про які не мав найменшої уяви ще напередодні, на користь також тих, хто виявився неспроможний передбачити поведінку свого найближчого приятеля, але хто після того, що сталося, ретроспективно виявив у характері чи в минулому цього приятеля таку рису, яка ставала оповісницею цього.

Нема нічого, як видасться, більш емпіричного і простішого, як каузальність; від вогню закипає вода, зростання нового класу викликає нову ідеологію. Ця явна простота приховує складність, якої не знають; полярність між дією і пасивним станом; вогонь — цс фактор, який примушує підкорятися собі, вода пасивна і вона чинить тс, що вогонь наказує їй. Аби знати, що відбудеться, достатньо, отже, подивитись, якого напрям}' набере причина стосовно наслідку, що може вносити не більші зміни, аніж більярдна куля, яку інша куля підштовхнула у певному напрямі. Та ж причина, той самий наслідок: каузальність означатиме і>егулярііу послідовність. Емпірична інтерпретація каузальності не є пішою: вона відмовляється від антропоморфізму рабського вияву, який регулярно підкорятиметься порядкові своєї причини, однак зберігає у цьому найголовніше: ідею регулярності; обманлива стриманість емпіризму приховує метафору.

Отже, оскільки одна метафора вартує іншої, можна було б також говорити про вогонь і кипіння або ж про зростаючий клас і його j>e волю цію різними термінами, де були б лише активні суб’єкти; можна було б, отже, сказати, що, коли зібрані пристрій, в якому є вогонь, баняк, вода та безмірна кількість інших деталей, вода “вигадує” кипіти; і що вона це буде придумувати щоразу, як її поставлять на газ: як актор, вона відповідає на ситуацію, вона актуалізує многокутник можливостей, вона розгортає діяльність, яку спрямовує многокутник дрібних речей; вони є більше перепонами, що обмежують цю енергію, аніж двигунами. Метафора вже не є метафорою кулі, киненої у якомусь визначеному напрямі, а еластичним газом, що займає той простір, який йому залишили. Вже не спогляданням “причини” знатимемо, іцо іюбитиме газ, чи, радше, нема більше причин; многокутник дає змогу менше передбачити майбутню конфігурацію цієї зрослої енергії, аніж це виявляється самим зростанням. Цю природню еластичність називають також виявом сили.

Якщо б ми жили у суспільстві, де така метафорична схема увійшла б у звичку, нічого б нам не коштувало допустити, що революція, інтелектуальна мода, розвиток імперіалізму чи успіх якоїсь політичної системи не відповідають людській природі, потребам суспільства чи логіці речей, але, що це моди, проекти, задля яких люди .'«шалюються. Не лише могла б не вибухнути революція 1789 р. (історія є випадковістю), але й буржуазія могла б щось інше видумати. Відповідно до цієї енергетичної та неде-термінованої схеми ми уявляли б собі становлення як більш-менш ненередбачуваний витвір винятково активних виконавців, які не підкоряються жодному законові.

Можна було б зробити зауваження щодо цієї схеми, що вона така ж неможлива для перевірки і метафізична, як інші, нодібні до неї, звичайно, але вона має над ними ту перевагу, що є альтернативним вирішенням, яке увільняє нас від фальшивих проблем і яке звільняє наше уявлення: ми почали нудьгувати у в’язниці суспільного та ідеологічного функціоналізму. Можна було б також заперечити, що тоді, як становлення містить лише актив-лих виконавців, то каузальні закономірності, що знов з’являються то тут, то там, стають незрозумілі. lie обов’язково такі, якщо постійно ставити до поєдинку боксе-ра-важковаговика і боксера найлегшої ваги, то постійно перемагатиме найважчий спортсмен. Та уявім собі, що у цілому світі боксери будуть перемішані і підібрані в пари навмання: ці закономірності перемог перестануть бути .загальним правилом і світ боксу стане дугою, що тягнеться від повної точності до тотальної неточності і до геніального удару. Ми усвідомимо таким чином найочевиднішу рису історичного становлення: воно склада-сті>ся із поступування подій, що йде від найбільш передбачуваного і регулярного до найбільш непередбачуваного. Наш енергетизм є монізмом випадків, тобто плюралізмом; ми не будемо протиставляти за маніхейським способом, інерцію — нововведенню, матерію — життєвому Натхненню та іншим перевтіленням Зла і Добра. Випадкове перемішання неоднакових акторів дає усвідомлення як фізичної необхідності, так і радикального нововведення; усе є винаходом або новим винаходом — раз :ш разом.

Правду кажучи, частка регулярної послідовності, нового відкриття є наслідком визначення post eventum чи навіть ретроспективної ілюзії. Вогонь пояснить кипіння, а ковзке шосе пояснюватиме часті випадки шляхових аварій, якщо ми абстрагуємося од усіх інших, обов’язково різноманітних, обставин цих багаточисленних подій. Таким чином, історики і соціологи можуть ніколи нічого не передбачувати і завжди мати раїцю; як про це пише Ьергсон у своєму чудовому дослідженні про можливе і 1>еальне, винахідливість становлення є такою, що