Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

відгадати слово подібної таємниці: Епікур — бог, так, бог, заявляє його учень Лук-рецій. Де шифрувальникові вірять на слово, він не вимагатиме чогось більшого од себе самого, аніж його прихильники вимагають від нього; його учні не продовжують його справи; вони собі її передають і нічого до неї не додають; обмежуються тим, що її боронять, ілюструють, застосовують.

Ми ТІЛЬКИ-НО говорили І1|Х> учнів і вчителів. І якраз для того, щоб підійти до самого міфу, недовір’я до нього прийшло принаймні із двох середовищ: спалах непослуху до чужого слова і створення професійних центрів правди.

Щодо легенд, грецька аристократія вагалася між двома позиціями, так само ще буде у вісімнадцятому столітті. Поділити корисно народне довір’я, оскільки народ так само покірно вірить, як і покірно підкоряється, або ж відмовитися задля цього від принизливої покори, що відчувається як вияв наївності; Просвітництво є першим із тих привілеїв.

У першому випадку тут аристократи вигравали, крім того, тим, що могли проголошувати свою міфічну генеалогію; Лісіс Платона мав предком побічного сина Зевса, який прийняв у своїй оселі свого напівбрата Геракла, іншого побічного сина бога49. Інші ж люди знатного походження мали, зате, добрий смак, щоб бути освіченими і думати інакше, аніж натовп. Ксенофан не хоче, щоб під час бенкетів гості пускалися у сварки або ж говорили дурниці, і він, таким чином, забороняє говорити про “титанів, велетнів, кентаврів, про будь-які вигадки стародавніх”50 . Повчання було почуте: у кінці “Ос” Арісто-фанових, син, який намагається прищепити своєму батькові, із простацьким складом думок, дрібку доброго виховання, вчить його, що за столом не личить розповідати міфи: тут слід говорити про речі людські51; такою є, зазначує віл, мова достойних людей. Не вірити усьому було вартістю греків; “не відтепер, каже Геродот, гречиз-на стала відрізнятися од варварських народів, як більш тямуща і більш звільнена від безглуздої довірливості”.

Непокора чужому слову є більше рисою характеру, аніж справою класового інтересу, і було б помилково з цього робити привілеї аристократії; не меншою помилкою було б допускати, що це властиве деяким епохам, які чергуються з епохами віри. Згадаймо сторінки “Досліджень релігійної соціології”, в якій Габріель Ле Бра52 аналізує взаємини, що їх мали єнискоии королівського режиму після відвідин своїх діоцезій: кожне село мало своїх безвірників, які, не наважуючись знехтувати недільним обов’язком, стояли у глибині церкви під час літургії або ж навіть залишалася на паперті. Кожна спільнота мала своїх жалісливих ізгоїв — численних або менш численних, нахабніших чи менш нахабніших залежно від того, чи влада буля більш або менш поблажлива. Греція мала своїх, як про це свідчить знаменитий вірш із “Вершників” Арістофшіа53; у відчаї ;ш свою долю раб говорить своєму товаришеві-нсвдасі: “Нічого більше нам не залишається, як кинутись долілиць перед зображенням богів”, а його товариш відповідає йому: “Невже! Скажи, ти справді віриш, що є боги?” Я не думаю, щоб цьому рабові світло софістів відкрило очі: він належить до незворушного поля недовірливих людей, заперечення яких менше пов’язана з мисленням та плином думок, як з реакцією на величну форму авторитету, навіть таку, яку Полібій надавав римському сенатові і яку практикуватимуть усі, хто єднатиме свій трон з вівтарем34 . Річ не в тім, щоб релігія неодмінно здійснювала консервативний вплив, але деякі модальності віри є символічною формою покірності; вірити — це бути слухняним. Політична роль релігії зовсім не є справою ідеологічного змісту.

Друга підстава, аби не вірити більше у те все, що говориться, полягала в тому, що в розумінні інформативності міф конкурував із спеціалістами правдивих істин, ‘’пошуковцями” або істориками, які, так само, як професіонали, взялися виробляти свій авторитет. Отже, на їхню думку, треба було, щоб міфи погоджувалися із усією іншою реальністю, бо вони видавали себе за реальних. Проводячи дослідження в Єгипті, Геродот відкриває там культ Геракла (оскільки бог є всюди бог, так само, як дуб є всюди дуб, але кожен народ дає йому інше ім’я, так що божественні імена перекладаються з мови на мову так, як імена загальні); оскільки та дата, яку єгиптяни визначали цьому Гераклові, зовсім не збігалася з легендарною хронологією греків, Геродот намагався вирішити проблему, орієнтуючись на ту дату, яку фінікійці давали своєму власному Гераклові, проте його збентеження лише збільшилося; висновок, який він міг зробити, полягав у тому, що усі люди погоджувалися з ним, щоб бачити в Гереклові дуже давнього бога, а також, що вийти з цього непорозуміння можна, розрізняючи двох Гераклів.

Це не все. “Греки проголошують багато речей необдумано; не менш легковірним є міф, який вони розповідають про Геракла: коли той прибув до Єгипту”. Мешканці того краю, здається, вирішили принести його в жертву Зевсові, але Геракл не дозволив зі собою гак вчинити і, правдоподібно, їх усіх повбивав; це неможливо, заперечує Геродот: єгиптяни не приносять в жертву живих істот — це знає той, хто знайомий із їхніми законами; до того ж Геракл, як кажуть, був ще тільки людиною (справді, він став богом лише після смерті); отже, “чи можливе таке, щоб одній людині вдалося вбити силу-силенну інших?”. Бачимо, наскільки Геродот був далекий від пізнання віри інших. Ця віра дає свідчення: що є столичним містом цього королівства? Якими є родинні зв’язки такого-то? Якою є дата народження Геракла? Ті, хто дають вам свідчення, мають ці знання, і тут, у цій галузі, правда менше спинається проти помилки, аніж свідчення проти незнання. Та лишень професійний дослідник сприймає свідчення так покірно, як інші люди: він перевіряє відомості та інформацію. Суспільний розподіл знань від цього змінюється: відтепер інші люди повинні переважно посилатися на цього професіонала, наражаючись на те, що їх сприйматимуть як людей не-освічених. А оскільки обслідувач перевіряє інформацію, він нав’язує реальності обов’язок когерентності: міфічний час не може більше залишатися потаємно гетерогенним до нашої темпоральності; він належить уже до минулої історії.

Критика міфу народилась із методів дослідження; вона не має нічого спільного із рухом софістів, який вів радше до критики релігії і суспільства, ні з космологією фізики.

Яким чином пояснити таку трансформацію? Нічого не знаю про це і не вельми жадібний це знати. Історія давно визначена, як експлікативна оповідь, розповідь із причинами: пояснити було найвищою рисою мистецтва історика. Справді вважалося, що пояснити — означало знайти, під виглядом причини, доказ, тобто схему (ріст буржуазії, продуктивні сили, бунт мас), яка приводила в дію великі приваблюючі ідеї. Але допустимо, що пояснити зводиться до розгляду многокутника дрібних речей, які не є однаковими від однієї кон’юнктури до іншої і не заповнюють специфічні місі ці, які заздалегідь визначила б їм схема;