Володимир Дмитрович Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов

Раїн пробубонів рядок із Багрицького: “Коридори в коридори, в коридорах — двері…”

— Саме дверей і немає, — промовив Сенцов. — Та дарма, розшукаємо… Згадай щось цікавіше.

— Це я так… — зніяковіло відповів Раїн. — А зверни увагу, цікаво: коридор вигинається ліворуч. Отже, наші міркування були правильні.

— Ну, ось і дійшли, — сказав Сенцов і зупинився перед нішею, вже знайомою на вигляд. Впевнено натиснув на східець.

І тут двері були з блокуванням — подвійні.

— Серйозно збудовано, — сказав Сенцов. — А де ж наші?

За дверима було темно. Та ось замиготіло — спочатку боязко, потім усе впевненіше. І, нарешті, сірувате мерехтливе світло — неначе світилося саме повітря — осяяло зсередини величезний зал, переділений навпіл похилою естакадою.

На ній нічого не було.

Вони постояли кілька секунд, ховаючи розчарування. Потім Сенцов (він усе тривожніше поглядав на годинник і на кисневий манометр) поквапив:

— Ходімо далі.

…Знову коридор, двері і зал, залитий сіруватим світлом, і посередині — естакада. Сенцов радо промовив:

— А ось тут уже дещо цікавіше!

— Я ж казав, що вони перебувають поблизу… — пробубонів Раїн.

Широкими кроками обидва попрямували вперед, високо підлітаючи над підлогою, нарешті Сенцов сказав:

— Ну, а тепер чого нам так поспішати? На естакаді, ледь видніючись, наче крізь туман, лежала ракета. Вони підходили до неї неквапливо, немов повертаючись з дачної прогулянки.

Сенцов пробурмотів:

— Жодних робіт не ведуть… Що вони, сплять, чи що? Ну, дочекається в мене Коробові..

Раїн похитав головою: тут щось було не те, від Коробова важко було чекати такої неоперативності.

— І рацію вимкнено, не відповідають, — сказав він. — Може, захопились внутрішнім ремонтом? Мало що могло статися… А раптом хлопці постраждали?

— Або їх там уже нема, — похмуро сказав Сенцов, прискорюючи ходу. Раїн глянув на годинник. Кисню залишалось трохи більше як на двадцять хвилин.

Зненацька Сенцов так різко зупинився, що навіть подався наперед — якби не присоски на підошвах, він, напевне, впав би. Раїн з розгону ледве не налетів на нього. Сенцов неголосно промовив:

— А подивись уважніше: це наша ракета?

Так, тепер вони бачили вже виразно, що ракета, яка лежала на естакаді, була створена не на Землі…

Немовби нічим особливим не відрізнялися обриси цієї чужої ракети; вони були навіть не дуже красиві, та навряд чи й досвідчений рисувальник зміг би одразу відтворити їх на папері.

Цей корабель здавався породженням самого простору, в якому він ширяв вільно і радісно. Це одразу відчувалось навіть при побіжному огляді його довгого тіла (воно було раза у півтора довше за їхній корабель), хоч деякі лінії й виглядали незвичними для земного ока. Та вони були безперечно обумовлені якимись вимогами простору, поки що незрозумілими для людей, як не були їм зрозумілі в тридцятих роках цього століття незвичайні закони дельтоподібного крила.

Сенцову подумалося, що такий корабель іде неухильно, ніби промінь світла, пронизуючи поля гравітації, мов голка — мішковину.

— Це не наш корабель, — сказав Раїн, підтверджуючи тепер уже очевидну істину.

Сенцов трохи покашляв, глухо відповів:

— Еге ж, краса яка… Нічого не вдієш — доведеться повертатись. Тут порожньо, ніхто й не заходив; кожен слід відбився б у пилюці.

— Вони, напевно, в наступному відсіку, — сказав Раїн. — Ми йдемо правильно.

Обоє повернули до виходу. Раїн з тривогою помітив, що Сенцов рухався вже не так легко, як раніше, і важке дихання його відбивалося в навушниках грізним шумом. Ясно: силач Сенцов перший мав вичерпати запас кисню, йому вже важко дихати…

Немов прочитавши товаришеві думки, Сенцов глухо промовив: “Ну, тільки не відставати…” — і з помітним зусиллям закрокував швидше.

Якраз коли до дверей лишалося кроків зо два, світло в залі зненацька погасло, непроглядна темінь оточила їх. Інстинктивно обидва ввімкнули прожектори. Раїн перший натиснув на східець, — двері на це ніяк не реагували. Тоді за ним зі злістю тупнув по східцю і Сенцов. Відчувалося, як майданчик вільно осідає під ногами, десь під ним ледве чутно в розрідженій атмосфері клацали перемикачі, але двері не відчинялись.

Сенцов безсило опустився на підлогу, хрипло сказав:

— Ну, тепер, здається, влипли остаточно…

Помовчав. Потім, немов ці слова здалися йому недостатньо виразними, додав:

— Підвела автоматика… Правильно її критикував Азаров.

— Автомати автоматами, а ми — люди, нам належить бути мудрішими, — відгукнувся Раїн.

Що ж, — важко промовив Сенцов по довгій паузі, — лишається одне: оглянути ракету.

Раїн здивовано подивився на нього і раптом зрозумів: у ракеті може бути кисень, якщо тільки вона не автоматична або телекерована. Якщо тільки в ній летіли живі істоти, то дихати вони повинні були киснем — в усякому разі, за це було дев’ять шансів із десяти. А раптом хоч аварійний запас його лишився в резервуарах!

Підтягти товариша до естакади, Раїн почав видряпуватися по слизьких прямовисних балках. Кілька разів він зривався і ледве не порвав скафандра. Та кінець кінцем все ж виліз на платформу.

Тепер треба було знайти люк: адже повинен був екіпаж якось заходити в ракету. Вона не могла бути автоматичною. її досконалі форми переконували Раїна, що тільки для людей (так Раїн для спрощення називав про себе будівничих супутника) вона мала бути створена.

Він повз і повз уздовж ракети, а люка все не було. Звичайно, вхід міг бути і з другого боку. Чи встигне він дістатися до нього? Раїн і сам уже починав