Володимир Дмитрович Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов

польоту не передбачені. Це нас навчить у майбутньому… — Він не скінчив фрази, махнув рукою. — Одне слово, будемо шукати, доки дихаємо.

— В усіх романах завжди не вистачало кисню, — сказав Раїн.

— Нічого дивного, — відгукнувся Сепцов, — Чи багато входить у такий ось балончик?

— Еге ж, — згодився Раїн, випростуючи занімілу спину. — А вагу їхню відчуваєш навіть тут…

Сенцов нічого не відповів і почав спускатися з естакади.

— Боюсь, щоб хлопці там чого-небудь не накоїли, — сказав він уже знизу. — Вони ж обов’язково кинуться нас розшукувати. Зчепляться ще з оцими, наламають дров…

Раїн тільки зажмурився — такою рідною здавалася йому в цю мить набридла рубка корабля, тісна житлова каютка.

Порадившись, вони вирішили розійтись і шукати вхід, роблячи кола, поступово захоплюючи дедалі більшу площу. Сенцов одразу рушив праворуч. Раїн пішов в інший бік, обходячи естакаду.

Пролазячи під виступом платформи, він низько нагнувся, і в вічі йому впала якась світла смуга, неначе білилом нанесена на темнішу поверхню супутника. Раїн уважно оглянув смугу. Ні, це була не фарба, це був метал — металева доріжка сантиметрів десять завширшки, прокладена по оболонці, точніше — в ній самій, і так, що вона ні на міліметр не випиналась над поверхнею. Метал тьмяно відсвічував сріблом.

Раїну спало на думку, що ця металева стрічка, призначення якої було незрозуміле, могла привести до входу всередину; в усякому разі йти по ній було певніше, аніж бродити навмання.

Раїн заморгав прожектором, кличучи Сенцова.

— Є? — запитав той, поспішивши до товариша.

Обидва рушили по металевій смузі. Не пройшли вони й тридцяти метрів, — смуга раптово урвалася. Космонавти розгублено переглянулись.

І в що мить вони відчули, як майданчик під їхніми ногами починає повільно опускатися. Неначе ліфт, він ніс їх у надра штучної планети.

Та ось майданчик плавно зупинився. Одразу спалахнуло бліде світло. Друзям воно здалося сліпучим. Раїн не зміг приховати переможної усмішки: вибралися!.. Сенцов сказав збуджено:

— Чуєш, шипить? Повітря…

Люк над їхніми головами зачинився.

Невеличке квадратне приміщення, в якому вони опинились, на перший погляд не мало дверей. Та не встигли вони про це подумати, як одна із стін почала повільно, мов нехотя, підніматись.

— Запрошують… — сказав Сенцов.

— Що ж, погодимось… — у тон йому відповів Раїн.

Але запрошували хіба що самі двері. За ними нікого не виявилось. Просто відкрився оцей коридор, по якому вони йшли вже кілька хвилин, простуючи по металевій смузі, що вела все далі й далі.

…Пройшовши ще метрів двадцять, Сенцов сказав:

— Схоже, що він ніколи не скінчиться. Ти зорієнтувався, в який бік ми йдемо? Я, коли спускались, подивився: смуга йшла лівіше порівняно з напрямом на естакаду.

— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань між сусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк, поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:

— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами, до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучної гравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи. Отже, поки що все гаразд.

— Гаразд-то гаразд, — сказав Сенцов, — а от радіоактивність тут підвищена. Чи не йдемо ми кудись просто в диявольську кухню? До того ж не схоже, щоб тут часто ходили: надто вже багато пилюки…

Справді, тонкий шар пилюки лежав на підлозі, припорошив стіни.

— Що ж, — мовив Раїн. — Звернемо, як тільки випаде нагода. Повертати треба праворуч: ракета має перебувати саме в цьому напрямку.

— Цікаво, що там у них таке?..

— Очевидно, щось подібне до сховища або ангара.

— Ну, так уже й подібне… — насмішкувато сказав Сенцов. — Яка ж тут схожість? Тут усе справжнє, нам би ще повчитися. Ох, цей великопланетний шовінізм!..

Раїн захихикав, хотів щось відповісти — і в цю хвилину побачив таке, що змусило його бігцем кинутися вперед.

— Ось! — Він зупинився перед нішею в правій стіні коридора. — Чи не тут хід убік?

Сенцов квапливо підійшов, обдивився. Таку ж нішу видно було і з протилежного боку коридора. Але він рушив далі, в глибину супутника.

— А смуга ж веде туди… — пробурчав він. — Дуже цікаво, що там може бути?..

Хвилину вони стояли на місці, роздумуючи. Але так хотілося якнайбільше дізнатись — уже зараз, на самому початку — про сховані тут таємниці, що обидва разом рушили з місця — знову далі, вперед коридором — і вже через дві хвилини наткнулися на стінку, яка наглухо перегороджувала його.

— Мусить відкритись, — впевнено промовив Сенцов, підійшовши до самої перепони.

В ту ж мить лампочка індикатора в його шоломі загорілася помітно яскравіше. Сенцов відсахнувся, нервово провів рукою по скафандру, ніби обтрушуючись.

— Так і є, сатанинська кухня, — сказав Раїн. — Нічого, сюди ми ще заглянемо…

Повернулись до ніш. Раїн ввімкнув прожектор. Під шаром пилюки вгадувався невисокий східець.

Не роздумуючи, він ступив на нього ногою. Під підлогою щось ледве чутно клацнуло, стіна беззвучно, повільно піднялася, поповзла вгору. За нею виявились — на відстані двох метрів — другі такі ж двері.

— Ризикнемо! — сказав Сенцов.

Вони увійшли в цей своєрідний тамбур. Плита, що раніше піднялася, обережно, ніби боячись їх зачепити, опустилась. І тільки-но торкнулася порога, як одразу ж піднялася внутрішня. За нею знову був коридор, цього разу вужчий. Точнісінько так спалахували й гасли лампи…