Юліан Опільський - Золотий лев

а не ми, піддався під вашу руку, і що він, а не ми, зрадив вас. Ми тут ні при чому. Ми, смерди[23], чинимо панську волю і тільки. Чи нас хто питався, хочемо ми вашої опіки чи ні?

— Як-то?

— Ано, бачиш, ми, дуліби з племені руського, споконвіку належимо до держави, яка стоїть на наших землях. Се Руська держава, а чи князь у Києві, чи в Галичі, се не важне. Тепер у нас король Данило. Він нам головою, а не хан, ми йому маємо вірно служити, а не вам.

— Те саме казала уся Погоринна волость, коли Данило побідив торік Куремсу. А ось везу, чи пак щойно віз, я подимне з усієї волості для Куремси, а не для Данила. Кожний волів, віддавши частину, вживати решту в спокої, чи не бути певним ні дня, ні години, що доведеться втратити останнє. Одна п’явка — здоров’я, копа п’явок — смерть!

— А хто є причиною сього безладдя, як не ви? Та, проте, коли мати недужа, то чи треба її лічити, напувати зіллям, годувати власною кров’ю чи покинути напропаще? Хай здихає стара, а ми поглядимо другої, здоровілої, хоч і не своєї — правда? Се перше робимо ми, се друге радиш нам ти.

— Гм! Якщо ви не з доброї волі приставали до нас, то чому ви сього не сказали торік воєводі Данила? Він же ж не лишив би вам Ратибора у волості, і я не їхав би сьогодні до нього.

— А чи ти знаєш, Ахмате, чого вчила мене моя стара мати? Вона казала: «Хто раз зрадив, той зраджує всіх, всюди і завсіди. Зрада у народі — се зараза, зрада в людини — се наліг»[24]. Ратибор у вас є збирщиком подимного, а в нашого воєводи збирщиком полюддя. Як, коли і кому треба, таким він і є. А де боярське слово знайде послух, там нема вуха для мужика. Се і підхвісник знає, Ахмате!

Довгу хвилю мовчав Ахмат після безладного виводу молодика, але як людина лицарської вдачі він швидко збагнув, куди гне Ярослав, і зрозумів, що його не налякає, ані не підкупить.

— В такому разі ти повинен тепер поставити боярина під суд.

— За віщо? Чи за те, що велів зловити татарського баскака?

— За сей вчинок у нас розірвали б його кіньми. Подумай про се…

— А король, — перепинив його Ярослав, — проте, зовсім справедливо іменує його воєводою!

— Значить, ви безпорадні супроти нього.

— Так, але спосіб на нього є, покарати його тим, за що запродався вам, а тепер продав вас.

— Що ж се таке?

— Що? Досвідний Ахмат питає — що? Нажива, гріш!

— Ага!

— Послухай мене, Ахмате, і не пожалієш. Я переодягну тебе мужиком і візьму зі собою у дворище. Там пересвідчишся в правдивості моїх слів, а опісля засвідчиш сю правду, де і коли буде треба. За се верну тобі свободу, якщо її захочеш. Та перш за все мусив би ти поклястися, що не втечеш.

Ахмат задумався.

— А зброю віддаси? — спитав по хвилі, коли вже перші хати показалися на опушці лісу.

— Віддам і коня, і зброю, і гаманця із грецьким золотом, який найшов я при тобі. Клянуся богом і мечем!

— Так, добре! І я клянуся мечем і богами ханського шатра, що додержу умови. Сьогодні вечором виллємо воду на наші мечі і з того часу будемо одною душею та одним серцем у двох тілах і не буде між нами злоби, ні зради, ні брехні. А що ти на моє просте питання сказав мені усю правду, то і я скажу тобі, що мені без покарання винуватця або без нього самого нічого і показуватись Куремсі. Він неминуче приказав би задавити мене зашморгом таки тої самої днини. Що ж ти гадаєш зробити з боярином?

— А ось побачиш. Пожди!

Сказавши се, скочив чвалом уперед і здержав валку. З цікавістю обступили його ратники, вигукуючи радісно. Та він попрохав їх втишитися і пояснив їм, що забезпечив їх уже від помсти татар, тільки мусять перед боярином, його людьми, а навіть перед власними жінками розказати, що й Ахмат згинув у погромі. Всі згодилися радо, і тоді Ярослав послав одного з отроків по одяг для Ахмата. За якийсь час валка рушила далі, а біля Ярослава та Ігоря їхав невеличкий ростом мужичок з перев’язаним лицем та шапкою, насуненою на очі. Ніхто не впізнав би був у ньому баскака, перед яким ще вчора корилося усе східне Поділля та південна Волинь.

Коли увійшли громадою на обійстя, перше, що впало в око Ярославові, були вигідні носилки, вистелені ведмежою шкурою. Він сейчас догадався, що Ратибор спровадив уже Олега до хати, і усміхнувся про себе. Боярин не бажав оставити в його руках заложника і між тим усунув вельми невигідного свідка.

Ратибор вийшов на рундук і, побачивши валку, приложив до уст свиставку. На сей знак з будинків, Які стояли на обій стїо, вибігли всі ратники боярина, оружні та готові до бою. їх скісні очі поблискували з-під чорних брів, та й слова, якими перекидалися між собою, були не українські. Боярин, бач, добре знав, що не найде між українцями помічників у неправоті.

— Добро з приходом, хоробрі кметі! — привітав він чабрівців. — Бачу, ви побідили ворога і прийшли докінчити велике діло. Милості просимо! Для свобідних заможних кметів найдеться у сусіда бочка меду та добра гостина. Гей, Аавор!

— Боярине! — відповів Ярослав. — Так, ми побідили, убили навіть баскака, але прийшли не на гостину, а на розрахунок. Усі твої довжники тут, вели їм виплачувати належне та відсотки.

— Ах! Хто би там числився на гривні та