Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Він — біла ворона, дурник із Кукурічок. Вона — Чорна Пантера, дівчина з обкладинки. Спільного з найекзотичнішою та найскандальнішою темношкірою супермоделлю Таумі Ремпбел останньому парубку на селі Йвану годі й шукати, на зустріч — годі й сподіватися, а фото гламурної красуні — ну як не цілувати, як не пестити? Та він має дещо, що належить їй, тобто належатиме… Череп могутньої чаклунки, за яким Таумі, нащадок великої африканської жриці, ладна податися на край географії, у Кукурічки, дарує владу над світом!

Володимир Лис Іван і Чорна Пантера

Мені страшно набридли в українській літературі хлопчики-підлітки — автори, що грають до 60 років мачо-підлітків. Я хочу літератури, написаної дорослими мужчинами. Є образ дорослого чоловіка — мужика по-справжньому в його вчинках: в нього є подвиги, в нього є злочини, в ньому є багато чого. Це ні в якому разі не є ідеальний герой, але він є запотребований.

Оксана Забужко

Володимир Лис — професіонал. Не викликає сумніву, що він може написати книгу будь-якого обсягу і на будь-яку тему. Володимир Лис — літератор зі стажем, а ще — уважний читач… Володимир Лис має уподобання та переконання, що їх він декларує у своїх інтерв’ю. Він аналізує і знає про завдання та проблеми мистецтва. Зі своїм творчим кредо він уже давно визначився, а тому стверджує, що найважливішими в художній прозі є насамперед сюжет, характери та психологія. Така ясність засвідчує: вектор літературної творчості скеровується Володимиром Лисом свідомо, а десять виданих романів у свою чергу дозволяють — нехай приблизно — уявити той ненаписаний і, можливо, найкращий із романів письменника, котрий ще обов’язково з’явиться.

Сайт «Літакцент»

Він пише життя так, як на любих мені картинках невідомих народних малярів, що їх вішали на стіни колись у наших хатах, а тепер розгрібають по колекціях. Там біля перелазу якась дівчина в обіймах з кимось несусвітним, там рустикальна хата з садком вишневим і солодкоголосі джмелі, що басами гудуть над неймовірними й простими почуттями, які палають у душах цих хат — у всій своїй неприкритій незграбності, варварстві й на розрив сорочки разом із душею. І фігури такі непластичні — як насправді це буває, і вигляд трохи блаженний, як насправді це буває. Бо людина без захисних обладунків перед лицем і горя, і радості — саме така й є. Вона саме така, коли її б’ють дрючком, коли вперше опиняється поряд з кимось без нічого, коли їй страшно чи страшенно солодко. І може бути при цьому Іваном, яким у рідних Кукурічках «оволоділа світова скорбота», а може ходити подіумом, ховаючи під тоненьким мусліном шрами на тілі й на душі.

Ольга Герасим’юк

I. Іван

Мамин голос, як завше, застає Івана зненацька. Він спиняється, озирається, присідає. Та думає, що не годиться отако лякатися, тому підводиться, нахиляє голову набік і затуляє пальцями вуха. Не засуває у вуха, як часом робить, а просто притискає пальці до вух.

«Я теперка як боцюн», — думає зненацька Іван.

Годилося б підняти ногу, тоді схожість із птахом буде справдешня, та раптом впаде? До того ж у боцюнів нема рук, щоб затуляти вуха. Є крила, але вони навряд чи годяться для такого діла. Ліпше кудись присісти. Он хоча б там, під тином. Мо’, мама більше не кликатимуть. Де там! Ледь сідає…

— Іване, — кричить мати, десь там, по другий бік хати. — Ти чуєш, Іване? Йди-но сюди!

Іван не чує. Точніше, вдає, що не чує. Його охопило те, що можна назвати світовою скорботою. Чи відчуттям світової скорботи. Десь він чув ці слова або читав, і вони йому сподобалися. Авжеж, від покійного батька (покійного? али ж батько тільки бозна-куди поваландався) лишилося чимало книжок — не тільки «Геометрія», «Тригонометрія», не тільки «Русские народные сказки» і «Сказки народов СССР», але й чотиритомник Джека Лондона (точніше, чотири томи з восьмитомника), і «Пригоди короля Артура», «Молоді літа короля Генріха IV» і «Вибране» Миколи Нагнибіди, і «Избранное» Юрія Ритхеу (прізвища цих двох Іван запам’ятав, надто незвичні вони були) і ще багато чого. Бібліотека Иванова знаходиться на горищі, він склав книжки рівненьким рядочком біля старої напівполаманої скрині, хотів коло комина, там би книжкам було тепліше, та мати зарепетувала, що вони можуть зайнятися. Чи то він сам так вирішив? Мати взагалі б, якби могла, книжки повикидала, вони їй нагадують про дурного батька. Та Іван хитрий, він сказав, що на горищі живе великий чорний щур з іклом, що стирчить із рота, і мати того щура страшенно боїться, хоч ніби й не вірить у його існування.

Хоча Іван добре знає того щура, може його описати, носить йому хліба, навіть мнясо, й кладе біля комина. Вночі, коли йому не спиться, він уявляє, як щур вилізає зі своєї схованки, скрадається до хліба і хрумтить шкуринкою. Щуряче ікло блищить на місячному світлі.

Іван хоче написати щось про щура — може, оповідання, може, трактат (трататат, каже Іван), та не знає, з чого почати. Іноді думає, що можна б почати з опису щурячих очей, які вдивляються в темряву. Слово «трактат-трататат» він знає з синього «Философского словаря», виданого ще в совєтьські часи, старого й обтріпаного, як багато книжок, що дісталися йому від батька.

Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за вугла хати, як богиня помсти за синову неслухняність й удавану глухоту — худа, розтріпана, наполовину сива.

— Ідоле окаянний, чого ти стовбичиш, як те опудало? Хіба ти не чув, як я кликала?

— Чув, матусю, та мене обхопила світова скорбота, — відказав Іван і трохи зіщулився, бо зрозумів, що мати шукає поглядом дрючка.

— Я тобі дам скорботу, я тобі дам світову, іскри тобі посиплються, — мама таки намацує очима ломачку і поволечки нагинається, аби її підняти.

Але Іван маму випереджає. Він хапає ломачку, хоче її відкинути, та раптом передумує. Він простягає шорстку і ще мокру од вранішньої роси ломачку мамі. Мати дивиться на сина спершу трохи ошаліло, а потім у її погляді показує дзьоба дивний чорний птах.

— Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, — каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. — Я собі витерплю, така моя доля.

З його очей витискується сльозинка.

Одна-однісінька.

«Чому не дві, а хоча б три? — думає Іван. — Чого ти, око, таке скупе?»

— Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, — вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.

— Чого ви-те, мамо?

— Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. — У мами виходить «ріденька». — А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш