Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка — розпатлана дзюрка. Або Нюрка — не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися — хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника — Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.

— Ням-ням, — сказав Іван. — Ми тоже з мамою хочемо їсти.

Але Нюрка на те сказала, що свіжини вона їм принесе, а поросята потрібні на продаж, вона ж вчить у місті на дохтурку доньку Ліну.

— Я же Ліночку вчу, ще й тебе, придурка, колися полічить, як надумаєш скапаратися, — сказала Нюрка, — ци як зновика краски вип’єш.

То вона натякала, що Іван колись улив до банки з рештками червоної фарби (банку знайшов на дорозі коло магазину) води (кип’яченої, бо, як кажуть мати, дурний він-то дурний, та хитрий) — надто вже хотілося попробувати саморобного червоного вина. Вина, бо до тої суміші додав трохи самогонки. Вона й порятувала його од опіків і капітального отруєння, як сказала фершалка з сусіднього села. А так виблював, промили шлунок, і живе Іван, як ні в чому не бувало, тільки часом жолудок поболює. Хоча скільки там випив — ковток чи два…

Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?

— Ну, чого тобі?

Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.

— Я викину і гній, і чого треба зроблю, — каже Іван. — Все зроблю, тико скажете мені їдне…

— Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?

— Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…

Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.

— Мамо, — каже він. — Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…

— Що ти там лепечеш, окаянцю…

Іван вже не чує маминих слів, бо заходить до хліва й береться за вила. Крізь відчинену ляду викидає гній на двір. Льоху мама вже перегнала до іншої загорожі. Колись там жив-поживав, бульбу жував і пійло крізь зубиська та рило цідив кабанець. Та теперка тримати кабанця накладно, не під силу їм — мама каже, що вона стара й недужа, а Іван — ледащо. Іван добре знає, і всі в Кукурічках те знають: він зувсім ніяке не ледащо, нікди й нізащо, того й наймають — рубати дрова, викидати й розкидати гній, помагати копати й садити бульбу, навіть полоти город. За роботу Іван просить стабільну плату — рубличка. Він каже — руплика. Йому й дають гривню-дві, рідше три чи п’ять. Гроші Іван приносить і віддає мамі. Як і свою інваліцьку пенцію. Взагалі-то пенцію має отримати мама, як його опікун. Та після того, як Іван кілька разів влаштував істерику — хіба він не хазяїн своїм грошам — поштарка Віра оддає гроші йому, а Іван вдразу ж урочисто передає мамі. Мама ховає Іванову пенцію там, де й свою — в шафі одежній під великим стовпцем барвистих святкових хусток-шальок. Їх тамечки зо три десятки набралося, бо й діти, і родичі неодмінно дарують мамі Панасці хустки, які вона з дивною покірністю й подяками приймає, хоч добру половину ніколи й не вдягала. Зате вдягав Іван і навіть у село виходив. Мама за те на нього сабанила, та що з дурника візьмеш — гі-гі та га-га, ще й питав у перехожих, чи йому гарно. Ну, на дєвку схожий?

— Як поповій свинці в дощ, — каже мама.

— Хіба попова свиня вдягає хустку? — дивувався Іван, почувши мамині слова.

— Одчепися!

Вічно — одчепися. Маленька церковка в Кукурічках є, але правити час од часу приїжджає священик, батюшка з сусіднього села. Кукурічки село невелике — всього дев’яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять. Скільки-то хат, Іван сам перерахував. Ходив і рахував, слава Богу, вміє, та коли два рази збився, зробив мудро: нарізав палуз і з оберемком на руках пішов рахувати. Біля кожної порахованої хати встромляв лозинку в землю, а до старого зошита, що лишився од батька, олівцем заносив паличку. Порахував хату Семенихи, пішов далі, а тоді вернувся, щоб на другу вулицю йти, Семенишину хату став рахувати, а нє — палузка стирчить, знаця порахована — Іван хитрий! Люди підсміхаються, хай собі, а як німці прийдуть, спитають, що за село та скіко в нім хат, Іван і скаже точне число — дев’яносто вісім, вони й не стануть палити, бо батько ж казали, що німці люди акуратні, люблять порєдок і рахунок, і вже точно палити село, в якому знають точнісінько число хат — не стануть. Та й якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше…

Хат у Кукурічках дев’яносто вісім, а барів цілих три. Не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити пляшчину.

«Докидаю гній, то піду до Омеляна чи, може, Круцихи, пропущу чарчину, — думає тепер Іван. — До Руського не піду, сміється і просить розказати, як я з жінкою сплю. А де в мене тая жінка?»

Іван знає, де мама ховає гроші. І, влучивши момент, коли мами нема в хаті, не раз прокрадався до шафи, аби витягти звідти папірця — рупчика. Чи рубличка.

— Гаспид окаянний, злодюга триклєтий, — лається мама, завваживши, що збережень поменшало на п’ятірку чи й десятку.

А проте гроші в інше місце не перекладає. Втім, у шафі частина грошей: ті, що на мамин похорон відкладені — за божницею у вузлику. Туди Йванові зась — гріх, неодмінно рука відсохне. Ну, а гроші з шафи — дві пенції, Іванова