Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

З ПМК Турчин поїхав у селищну Раду, де на нього мав чекати Шушпан. Все ще сіялася густа мжичка. «Отепер можна просити в прокурора санкцію на обшук, — грівся од колючого вітру думкою. — Ясно мов божий день: крадіжку інсценовано».

Дільничний, ледь Павло ступив на поріг, підвівся з-за столу. Рудуваті брови Шушпана помітно ворушилися.

«Має новину», — відмітив про себе старший лейтенант і, міцно тиснучи руку Шушпану, спитав:

— Ну, як справи?

— Та ніби непогано… Вчора Осипова продала три вовняні кофти. Саме таких п'ять кофт було завезено в сільмаг за день перед крадіжкою.

Павло ще всміхався, але усмішка вже холола. «Що ж це воно, га? І версія «крадіжку інсценовано» летить шкереберть? А може, рано здіймати тривогу? Морковченко міг передати кофти Осиповій? Міг. Тоді як із Котлярем? Чому він з'явився в нашому районі, чому осів саме тут, де живе Морковченко? Якщо вони удвох обікрали магазин, то знову ж таки крадене могло потрапити до Осипової. Отже, якщо не Морковченко, Богданович, Касторська і Сташевський, то — Морковченко й Котляр. Що ж виходить? І тут Морковченко, і там Морковченко. На ньому й треба зосередити найбільше уваги. Так-так… Отже, всі версії схрещуються на одних і тих же. Може, вже й обшук на часі? Зачепити поки трьох — Морковченка, Касторську, Богданович».

— Ви не пробували встановити, де Осипова взяла кофти?

— Ні, хотів із вами порадитися. Можу висловити лише припущення: позавчора до неї заходив Котляр. Може, й передав…

— А як Морковченко?

— Став дуже обережним. Знає дорогу тільки на роботу й з роботи. По дорозі до Осипової Котляр завертав до нього. Пробув десь біля години.

— Щоб воно могло значити? — вголос міркував Турчин. — Зайшов, аби взяти кофти й віднести до Осипової?

— Лихо його знає… Мені здається, що перш, ніж виходити на Котляра та Морковченка, треба поцікавитися, чи не могла Осипова розжитися на кофти в іншому місці? Провернути це не так уже й важко: дізнатися, у які магазини завезли кофти, а потім пошукати продавців, із якими Осипова дружить.

Голубі, спохмурнілі очі Турчина жваво блиснули.

— А ви, лейтенанте, голова! Мені версії «не поділили крадене» та «крадіжку інсценовано» геть засліпили розум. А як бути з обшуком?

— Отут уже нічого не скажу. Може, порадитися з Кіндратенком?

Турчин торкнувся акуратних вусиків і мовив рішуче:

— Так і зробимо. Ви займіться Осиповою, а я махну в райвідділ. Дізнаєтеся щось істотне — шукайте мене.

Підполковник Кіндратенко подивився на старшого лейтенанта зверху вниз і докірливо похитав головою:

— Таки не слухаєте, роз'їжджаєте на мотоциклі. І коли вже до вас дійде, що здоров'я загубити легко, а знайти важко. Та й дуже рідко тому, хто загубив, вдавалося, знаходити.

— Так то ж для більшої оперативності.

— Машини зараз є. І автобуси ледь не в кожний населений пункт ходять. Доведеться написати спеціальний наказ, щоб на період великих холодів мотоцикли поставили на консервацію.

Голос у начальника був хрипкий, зморшки на лобі, в кутиках губів, очей не розгладжувалися й тоді, як мовчав. Розповідь інспектора слухав уважно, не перебивав і, як завжди, дивився або в записничок, або кудись убік — щоб підлеглий не губився під поглядом начальника. По тому як Турчин скінчив, довго, перш ніж заговорити, барабанив пальцями по столу.

— Я певен, що ви на злочинців вийшли, а от для того, щоб просити у прокурора санкції на обшук, того що маємо, замало. Але коли ви так наполягаєте, то я спробую поговорити.

Почали з Морковченка. Як йому про це сказали, він од» разу зблід, нижня губа засіпалась, погляд замигтів на вікні; Турчин навіть грішним ділом подумав, чи не збирається виплигнути через нього, тому підступив ближче, готуючись перегородити шлях.

— Я прошу вас, не йдіть, не робіть, — заїкався від хвилювання й поспіху. — Повірте мені, я не злодій. Я не обкрадав магазина.

— Тоді чого переживаєте?

— Мені не все одно, що про мене подумають сусіди, на автопідприємстві.

Це вже було щось нове. Досі ж бо Турчин мав диспетчера за чоловіка безликого, до всього байдужого. Та й характеристика з роботи була сіра, невиразна.

— Ми постараємося зробити так, щоб ніхто не знав, — пообіцяв Турчин.

— А поняті? Ви їм ротів не позатикаєте.

— Поговоримо, попросимо.

У шістнадцятиквартирному будинку Морковченко мав невеличку кімнату і ще меншу кухню. Обидві вони швидше нагадували занехаяну пивничку, ніж людське житло: всюди — повно бруду, пляшки з-під горілки, вина, пива; підлогу, мабуть, з того дня, як тут Морковченко поселився, не мили, вона була густо встелена корками й недопалками.

Обшук провели ретельно: все обдивилися, перетрусили, перемацали — і нічого не знайшли. Взагалі у Морковченка не було жодної речі нової: меблі давні, одежа, взуття — ношені. Видно з усього: чоловік живе одним днем.

— Я ж вам казав, — кривився Іван, — а ви не вірили. Чистий я.

— Де там чистий, — усміхнувся кисло Турчин. — Щоб отак запустити житло. А ще кажете, що поважаєте закони.

— Хіба ви в цьому не переконалися?

— Я переконався, що законом про житло ви нехтуєте.

Морковченко, похнюпившись, мовчав.

Богданович звістка про обшук не злякала — з нефарбованих губ не зникала глузлива посмішка. А Богданович-мати лиш дивилася на всіх засмучено, зрідка кривлячи губи, ніби збиралася плакати. Коли, нічого не знайшовши, зібралися йти, ледь не крізь сльози заговорила до вусатого понятого:

— Бачите, Івановичу, як воно: на кого бог, на того й люди.

Шушпан говорив про вусатого понятого як про людину чесну, пряму, і Павло збавив крок, аби почути, що той скаже. Однак марно. Чоловік тільки непевно кашлянув, і з того стало зрозуміло: сумнівається чоловік у порядності Богдановичів, але щось йому заважає сказати правду.

Батько Світлани Касторської, високий міцний чоловік із