Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

— Ви самі бачили знімки, — тихо мовив Гар. — Йдеться про викривлення простору, а воно може бути, якщо не думати про якісь там фантастичні варіанти, лише штучного походження. Об’єкт рухається по навколоземній орбіті…

— Мене, професоре, непокоїть, що наші гості маскуються! А ви знову — вже вкотре! — починаєте переконувати, що це не артефакт, не космічний міраж, не антиречовина! Як на мене, то краще б це була звичайнісінька холодна каменюка. І тоді — ніякого викривлення простору і ніякої небезпеки. Розумієте, професоре? З добрими намірами не треба ховатися!

— Але погодьтесь, вони наших намірів також не знають, — усміхнувся Віктор Гар. — Пам’ятаєте, як було з центуріанами, які були добре інформовані про земне життя і не повинні були нічого боятись? Чи вони просто потерпали, що земляни можуть їм свідомо віддячити за колишню центуріанську негостинність? — Професор хрипко засміявся. — Пригадуєте, які вони були до кумедності обережні?

— Так, пам’ятаю. І, власне, все розумію. Але не люблю оцих дитячих ігор з маскуванням, викривленням простору. Це дратує мене… Мабуть, старію. Коли людина втрачає любов до ігор, вола вже стара. Так говорять? — Козуб дістав сигарету і клацнув запальничкою. — А до всього, я просто не маю права заспокоювати самого себе.

Через дванадцять хвилин вони стартували з першого майданчика термінової спецлінії. Заступник голови Вищої Ради стомлено мовчав. Професор Віктор Гар ледь помітно усміхався, передчуваючи зустріч з представниками чужої цивілізації. Певно, він намагався уявити: хто вони? Які? Звідки?

Козуб масажував собі надбрів’я.

— Майже не спав цієї ночі. Не повірите — зачитався. Збирався кілька сторінок прочитати, а схаменувся о п’ятій ранку. Спогади про Редина… Підлітаємо! Увага! — Козуб напружено вдивлявся в екран зовнішньої панорами.

За якусь мить запрацювали гальмівні системи.

— Он! Попереду! — вигукнув професор. — Я їх бачу! — вказував пальцем на екран, де в одному місці зображення було нестійким, драглистим, хоча недосвідчене око не змогло б там побачити нічого особливого. — Пропоную на малій швидкості підійти до них якомога ближче і подивитися, як вони зреагують на це.

— Професоре, потім саме так і зробимо. А спершу пройдемо з максимальним наближенням на великій швидкості. Зробимо вигляд, що ми їх не помітили, — сказав Козуб, вимикаючи систему автоматичного керування польотом.

Шматочок драглистого простору на екрані швидко зменшувався позаду.

— Ніякої реакції, професоре, правда? Зараз промчимо ще ближче до них. Потім — зовсім близько. Пограємось трохи в аварійність ситуації.

Машину їхню досить сильно струсонуло. Козуб не зміг приховати багатозначної посмішки. Він озирнувся, пильно подивився назад на круговий екран:

— Гляньте, вони змінюють траєкторію, переходять на іншу орбіту, професоре!

Козуб знову зробив крутий віраж, ліг на зворотний курс і вже зі значно меншою швидкістю наближався до таємничого об’єкта, що волів залишатися невидимим під пеленою викривленого простору.

— Я спробую посигналити, — мовив професор, — сподіваючись на вашу згоду… — Напружена рука Віктора Гара лягла на пульт.

— Не заперечую, — згодився Козуб, — Але, знаєте, я чомусь не чекаю нічого хорошого. Передчуття… А точніше, є деякі факти, які не можна було нічим пояснити, ні з чим пов’язати. Але ось зараз, гадаю, з’являється саме така можливість.

— Побачимо, — кинув квапливо професор. — Тож я спробую… — Він почав подавати періодичні світлові сигнали, за кілька хвилин перейшов на сигнали когерентним променем, потім пройшовся по всіх каналах радіодіапазону.

І знову починав усе спочатку.

Тривало це досить довго. Але професорові очі блищали збуджено, він, мабуть, уявляв, як з хвилини на хвилину гості вимкнуть захисне поле, і перед очима землян постане чужий корабель. Який він? Якої конструкції? Звідки прилетів?

Минав час, але на їхні сигнали не реагували ніяк.

Вони повільно робили оберт за обертом довкола драглистої кулі.

І раптом космічний об’єкт ожив, довкола нього запульсували омахи блакитного сяйва, а за мить; нестримно набираючи швидкість, він узяв курс у відкритий космос. Хвилин десять земляни наздоганяли таємничих пришельців, йшли паралельним курсом. Нарешті Козуб сердито кинув:

— Безглуздя. Вони тікатимуть доти, доки ми від них не відчепимось. Треба буде підняти всі машини нашої служби. Нема сумніву, що «гості» скоро повернуться. Але якщо ми їх знову помітимо — а в цьому я майже не сумніваюся — і якщо вони знову відмовляться вийти на контакт…

— Не гарячкуйте, — перебив його професор. — Адже нам ще нічого не відомо.

— Не хвилюйтесь, Вікторе Никифоровичу, є речі, на яких я непогано розуміюся, — офіційним тоном промовив Козуб, припиняючи розмову.

Ось такою була перша зустріч землян з маргонами.

Я вчора був випадковим свідком однієї сцени. Мав відбутися суд честі над дівчинкою, котра нібито відірвала трав’яному конику задні лапки. Ніхто не знаходив їй ніякого виправдання. Оголосили вирок: побити. І раптом один із хлопчиків став на захист.

— Ви подумайте! — крикнув він. — Хіба могла ця дівчинка відірвати конику задні лапки?! Погляньте, яка вона гарна і які в неї добрі очі. Вона не могла цього зробити!

Антон Сухов натиснув на кнопку дзвінка, чомусь думаючи, що, як і минулого разу, двері відчинить стара із зморшкуватим обличчям. Але на порозі стала Гіата. Вона мило посміхнулася.

Гіата була в робочому комбінезоні з ледровим фартухом, обляпаним якоюсь рожевою рідиною.

— Ти працюєш? — запитав Сухов.

— Я завжди працюю. І завжди можу не працювати. А чому ти про це запитуєш? А-а-а, ти побачив мій одяг…

— А де мати, твій син Серафим? — запитав Антон.