Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

— То не можеш? — Вітасик сів на стілець, дивився на Антика, а в очах — сльози.

Але Антику не було його шкода. Антик дуже добре пам’ятав, як ще позавчора хлопець змусив його знову стрибати в духовку калориферної печі, уявляючи, що посилає розвідника до кратера діючого вулкана. З Антиком, безумовно, нічого не трапилось. Але вже вкотре лізти в духовку калориферної печі, намагаючись не осмалити красивий комбінезон, було справою не тільки неприємною, але й принизливою. Антик стояв на столі, спиною прихилившись до прохолодної стіни, і поволі усвідомлював, що нарешті може відпочити.

«Відпочити! Спасибі коту Юпітерові! Довго довелися його умовляти, власне, знаходити можливість порозумітися».

Кіт не відразу здогадався, що від нього хочуть. Антик допоміг йому висмикнути з гнізда дріт, і Юпітер потягнув кудись пульт дистанційного керування. Де він його подів? Антик зараз і сам не знає. А з Юпітером по-справжньому не порозмовляєш. Може, це й на краще.

— Антику, ну скажи, де він може бути… Адже один… Ти знаєш… Тільки підморгни, я здогадаюся… Серед книжок? На кухні? На балконі?

«Відпочивати, відпочивати. Які можуть бути підказки. Космічний розвідник уже все розвідав, що міг. Ось так, хлопче. Яке це щастя — просто стояти, про будь-що думати і не поспішати виконувати чиїсь забаганки. За вікном — сонце на безхмарному небі, виблискує дніпрова затока з-за шереги будинків, аж ген швидкі машини летять магістраллю. Красиво! І — спокійно!»

— Антику, будь ласка, підкажи… Ти ж знаєш, я тебе люблю. Я хочу саме з тобою гратися.

«Ці слова тішать самолюбство в останні місяці чи навіть дні існування. З кожною хвилиною зменшується напруга живлення, змушуючи думати про логічне завершення… Як мені було приємно бачити Вітасикове захоплення іграми зі мною, коли я був молодий! Я тоді був безмірно щасливий. А нині… Краще б ти мене менше любив, Вітасику. Краще б ти мене взагалі не любив. Поставив би мене десь у закутку і згадував про мене на свята… Я геть вистежений твоєю любов’ю, Вітасику…»

Хлопець сидів на стільці біля столу, дивився на Антика і вголос бідкався:

— Канікули! Зачинили вдома. І все через ту математику. Батько і сам її терпіти не може, а від мене вимагає, щоб я любив її. Телеінформатор вимкнули, мене зачинили — мовляв, учи математику. Антику, скажи, де заховали пульт керування. Я шукати не буду… Чуєш? Бо раптом знайду, то ще й висварять. Але я просто хочу знати.

Антик, безумовно, нічого не відповів, проте на якусь мить йому стало шкода хлопця. Але відразу ж пригадалася духовка калориферної печі, і жалість до хлопця де й поділася. Останнього разу Антик трохи підсмалив рукав свого блакитного комбінезона, спіткнувся і потрапив просто в полум’я. Йому те дуже зіпсувало настрій. Щоправда, Антик усвідомлював і свою провину в тому, що Вітасик послав його у «кратер діючого вулкана». Хлопець знав Антикову неприязнь до нутрощів калориферної печі. Але того дня космічний розвідник сказав (він і сам не знав, чому) таке: «Твій батько, Вітасику, нагадує мені мислячу ляльку. Він такий слухняний. Слухняніший за мене». А Вітасик образився:

«Навіщо ти так говориш про мого батька? Сам ‘ти лялька! Ходімо гратися!»

І тоді він послав Антика у кратер діючого вулкана.

Але сьогодні все інакше. Немає пульта і разом з ним немає та й бути не може наказів. Нині спокійно. Відпочинок. І усвідомлення щастя від власного існування.

«А чому я тоді справді назвав Вітасикового батька мислячою лялькою? Про що я тоді думав? Даремно витрачаю час на пригадування, але… Якщо і не думати, не згадувати нічого, то навіщо взагалі існувати? Фініш?! Мені, власне, й пригадувати нічого не треба, бо справа не в якомусь окремому випадку. Справа в щоденних спостереженнях, які лишають по собі висновок — він слухняна лялька!»

Проте Антик змусив себе не думати ні про шо. Він втомився. Він хоче відпочити. Треба берегти енергію.

Одного разу біокіберові Дьондюрагу поклали на стіл коротку записку на стандартному бланку:

«6786795647776659452657685644255678

76546777777»

Можете уявити, як він не просто здивувався, а злякався, ще навіть до пуття не вдумавшись у значення прочитаного.

… Вони помітили загадкове космічне тіло цілком випадково. Власне, помітили не тіло, а порушення на одній із спектрограм. Спершу навіть не звернули належної уваги, подумали просто, що це дефект зображення. Але. професорові Віктору Гару спало на думку зробити декілька контрольних знімків, і відразу стало зрозуміло — служба Довколосонячного Простору матиме роботу.

Сухов-старший мерщій зв’язався з Козубом — заступником голови Європейського філіалу Вищої Ради Землі. Вислухавши його, той відразу ж вилетів до третьої лабораторії.

Вони довго з професором Гаром роздивлялися знімки, радились, дискутували. Микола прислухався до їхньої розмови лише краєм вуха, бо займався розрахунками траєкторії руху виявленого тіла.

Нарешті Козуб, ніби підсумовуючи розмову, сказав:

— Вашій пильності, ретельності, як завжди, можна позаздрити, професоре. А як довго цей об’єкт перебуває на земній орбіті? — запитав, дивлячись на Сухова.

— Цілком вірогідно, що об’єкт з’явився порівняно недавно…

— Не певен, колего, зовсім не певен… І маю на це підстави. Але про це потім, мені ще треба дещо з’ясувати. Ретельніше прозондуйте всі квадри простору, якнайточніше розрахуйте траєкторію руху об’єкта, а зараз викличте машину — спробуємо вийти на контакт. Якщо, безумовно, все саме так, як уявляє собі шановний професор Гар.

Микола Сухов відразу вклав перфокарту до третього блока, передаючи наказ.

Козуб сів у глибоке крісло, правицею пригладив пасмо сивого волосся, що спадало на чоло:

— Наш вельмишановний Віктор Никифорович певен,