Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII–XVIII вв., преимущественно драматическая. — К., 1911. — С. 18. ">[69].

Доконечним був сміливий, рішучий поворот, і його зробив Петро Могила, який 1632 року на базі лаврської латино-польської та Київської братської шкіл, багато в чому спираючись на досвід добре знайомих йому європейських учбових закладів, створив Києво-Могилянську колеґію. Титулу академії для свого закладу домогтися від польського короля Владислава IV П. Могила не зміг через спротив сейму. Колеґія отримала його лише 1701 року за указом Петра І.

Звичайно, акція П. Могили по створенню колеґії не мала своїм безпосереднім вислідом негайне наближення освіти до народного життя, до простої людини. Радше справа виглядала, осібно попервах, навпаки, оскільки постав серйозний мовний бар’єр у вигляді латини, а запозичені схоластичні елементи в навчальному процесі зберігалися[70]. На думку — вочевидь упереджену — М. Верьовкіна, раннього біографа М. Ломоносова, останній саме тому й не затримався в Києво-Могилянській академії, що буцімто знайшов там «порожні лишень сперечання Арістотелевої філософії»[71]. А митрополит Євгеній пояснює скоре повернення Ломоносова до Москви запосілістю в Києві «польщизни»[72].

Відлуння подібних суджень чути було й пізніше. Ю. Лощиць у біографічній книжці про Сковороду твердить, що Києво-Могилянська академія, організуючи заняття і створюючи програми з огляду на досвід західноєвропейських єзуїтських закладів, «з кожним десятиліттям щобільше насичуючи курси з піїтики, філософії та богослів’я засобами й методами схоластичного викладання», мовляв, «не тільки зовні, але іноді й внутрішньо робилася дедалі здатливішою по відношенню до католицького впливу»[73]. Цей вплив автор убачає і в захопленні всілякою декоративністю, бароковою пишністю, і в «сентиментально-розчуленому партесному солодкоголоссі», ба більше, у студентських диспутах, навіть у зацікавленості філософією «улюбленого „латинами“ Арістотеля…»

Подібні закиди є, звичайно, передовсім вислідом певної ідеологічної наставленості; почасти дається взнаки й поверхове, спрощене розуміння справи, зокрема суті такого поняття, як схоластика. Історична діалектика, логіка реальних обставин полягали в тому, що звернення до латино-польської системи, суворий схоластичний вишкіл, нехай і обтяжені труднощами й втратами, разом з тим давали дійову зброю проти експансії чужинецьких духовних сил, підвищуючи загальний рівень знання та об’єктивно позбавляючи єзуїтську освіту привабливого ореолу винятковості. Автор ґрунтовної розвідки про давні українські поетики Г. Сивокінь, простежуючи як спільне, так і засадничі відмінності між єзуїтською та православною українською школами, доходить висновку, що в кінцевому рахунку в тодішніх умовах вибір латино-польської системи був виправданим і закономірним, бо це «робилося для досягнення академічного рівня навчання»[74]. «…Сьогодні зрозуміло, — пише дослідник питання про „європейськість КМА“ (Києво-Могилянської академії. — Ю. Б.), — що схоластика не якась виразка на тілі філософської культури, відтак і виключно осудний елемент, а необхідний етап розвитку теоретичного мислення, закономірна стадія розгортання європейської філософської думки»[75].

Отже, своєрідна організація навчального процесу в академії визначалася своєрідністю її завдань. Фундатори й керівники академії виходили з того, що спротив католицькому впливові буде тим надійнішим, а змагання з єзуїтськими школами тим ефективнішим, чим вище підніметься рівень освіченості й наукової спорядженості вихованців академії, чим краще вони, послідовно оберігаючи свою віру й свою мову від чужинництва, водночас засвоять методи супротивника, щоб повернути його власну зброю проти нього самого.

Інакше кажучи, то була не просто собі «здатливість», не фатальна поступка «латинізмові», «польщизні», а продумана тактика, продиктована реальними умовами й кінцевими цілями, хоча, слід визнати, і не вповні вільна від компромісів.

(Причинки. До речі, саме розумінням ролі Києво-Могилянської академії як важливого бастіону в боротьбі проти католицтва, проти духовного роззброєння пояснюється та чимала матеріальна підтримка, що її надавали академії козацтво та широкі кола поспільства України, які вкладали в цю боротьбу не лише релігійний, але ширше — національно-визвольний зміст. Відомий універсал гетьмана Данила Апостола від 1732 року, який містить звернення до генеральної старшини, полковників, бунчукового товариства, полкової старшини, сотників, до всіх військових і цивільних людей, щоб вони, «як хто захоче, по добрім бажанню й спроможності своій… чинили (академії. — Ю. Б.)… доброхочий даток»[76]. Історична пам'ять зберегла багато імен тих, хто надавав українській школі, колеґії, потім академії грошову підтримку, і то часто-густо вельми значущу. Так, Галшка (Єлизавета) Гулевичівна 1615 року склала дарчу (фундуш), згідно з якою відказала всі свої маєтності («нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи») Київському братству й школі при ньому — ранній попередниці академії. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний 1620 року сам записався до цього братства й разом із собою записав усе запорізьке військо, щоб допомогти школі своїми та козацькими грішми. Поміж жертводавцями на користь академії пізніше знаходимо козацьких провідників і старшину — гетьманів Івана Мазепу, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, генерального обозного Якова Лизогуба та інших, представників найвищого православного духівництва, купецтва, рядових козаків і міщан.

Опріч того, академія щороку, і то протягом тривалого часу, отримувала «на вчителів до задоволення їхнього» з козацького Військового Скарбу 200 карбованців. У кожному разі, коли Данило Апостол, митрополит Рафаїл Заборовський, ректор академії Амвросій Дубневич 1732 року порушили перед царським урядом питання про відновлення грошової допомоги академії, яку було припинено зі заснуванням Малоросійської колеґії (1722), вони посилалися на те, що ця традиція існувала «як за колишніх гетьманів (така ухилиста формула давала можливість уникнути — із зрозумілих причин — згадки ймення Івана Мазепи. — Ю. Б.), так і за гетьмана Скоропадського»[77]. Грамота імператриці Єлізавети